Хто читає: той, хто любить ловити дрижаки, читаючи під ковдрою про темних богів і далекі ворожі світи.
Що читає: прекрасно оформлений "Видавництвом Жупанського" тритомник Говарда Філіпса Лавкрафта (1890-1937), що вийшов у 2018-му у серії "Майстри світової прози".
Чому читає: тому що фентезі Толкіна ми вже переросли, а жахи Стівена Кінга трохи піднабридли. А ще тому, що цікаво дізнатися, як формувався цей жанр на початку буремного ХХ століття, коли й свого – некнижкового – хорору, погодьмося, не бракувало також.

…В одному з романів Стівена Кінга герой бачить на стіні вицвілий напис "Йог-Сотот крутий" й дивується тому, що не знає, хто такий Йог-Сотот. Зате це добре знав сам Кінг, на творчість якого Говард Лавкрафт (котрий і вигадав Йог-Сотота) мав, без сумніву, чималий вплив.

Читайте також: Умберто Еко: прокачай своє Середньовіччя, або Нетипова історія "темних часів"

Сам Лавкрафт також відчував різноманітні впливи з боку колег по словесності, проте все таки зумів стати автором настільки самобутнім, що у хорорі існує окремий піджанр – лавкрафтові жахи.

Життя ж самого Лавкрафта було якщо не жахом, то принаймні важким випробуванням. Його батьки страждали певними нервовими розладами, тож не дивно, що така спадковість позначилася й на їхньому синові. Відомо, як мінімум, про депресію, на яку хворів Лавкрафт. Вивести його з перманентно болісного стану не зміг і шлюб, котрий протривав декілька років і, зрештою, розпався. Сам Лавкрафт прожив недовго – 47 років, хоча помер й не від розбитого серця, а від раку кишечника. Біографи письменника зазначають, що він не припиняв писати доти, доки міг тримати в руці олівець.

Про що ж писав Лавкрафт?

Власне, про жахи. Причому жахи настільки жахливі, що в них немає ані натяку на найменший промінь світла чи більш-менш оптимістичний чи, скажімо так, прийнятний фінал. Навіть Кінг значно більш хепі-ендовий автор (помирають у нього не всі й не завжди, а ті, що вижили, знаходять в собі сили "рухатися далі", якщо скористатися подібним кліше).

Ранній Лавкрафт тяжіє до готики у стилі Едгара По – ті ж таємничі будинки, магічні книги, риплячі сходинки, завивання вітру, тіні та привиди й тому подібні речі. Ранній Лавкрафт спроможний також до написання іронічних замальовок без домішок містики та до сюрреалістичних нарисів, ще далеких від того, що згодом викристалізується саме як його індивідуальний стиль.

А стиль Лавкрафта – це маргіналізація людини як такої, закидання маленьких ницих гомо сапіенс на загумінки світобудови, де вони можуть досхочу вважати себе деміургами, будучи насправді ніким і нічим. Бо над нами поставлені і ними правлять страшні всемогутні боги – не ті, котрі мають впізнавані імена на кшталт Яхве, Ісуса чи Магомета – а ті, котрі звуться у Лавкрафта Древніми і чиї імена краще не вимовляти без гострої на те потреби.

Читайте також: Страждаємо зі смислом: психотерапія від Франкла

Ці самі Древні – наскрізна лінія багатьох творів Лавкрафта. Про них розповідається у Некрономіконі – книзі, вигаданій Лавкрафтом (чомусь здається, що вона була прототипом іншого збірника потойбічних знань – "Книги про дев’ять воріт", за котрою ганялися герої роману Артуро Переса-Реверте "Клуб Дюма").

Серед Древніх – і потворний Ктулху – частково восьминіг, частково дракон, одним словом, зелене й липке чортзна-що, котре живе у Тихому океані. У тому ж пантеоні і Дагон – теж з "морепродуктів", тобто наполовину людина, наполовину риба. Утім, Дагон – не повністю витвір Лавкрафта, це божество з давньоєврейським корінням. Зате згадуваний на початку Йог-Сотот – стовідсотковий плід фантазії автора. Він – і ворота, він і ключ від воріт. Словом, і початок, і кінець – хтонічний жах, якого смертним краще уникати.

Про Йог-Сотота розповідається у "Жахіттях Данвіча" – оповідці, де мовиться про те, як земна жінка Лавінія Уотлі народила від двох синів. Один малюк був майже звичайним, якщо не враховувати луску та сіро-зелені щупальці, котрими була вкрита нижня частина його тіла. Натомість його брат був схожий на желеподібне куряче яйце гігантських розмірів з десятками очей. В одному з епізодів оповідання дідусь цієї чарівливої малечі – старий Уотлі – розповідає слухачам, яке неймовірне майбутнє чекає на сина Лавінії, тобто на його онука.

Відтворюючи цей монолог, перекладачі "Видавництва Жупанського" (Остап Українець та Катерина Дудка) змушують старого балакати кумедною говіркою, котра пародіює чи то лемківський, чи то гуцульський діалект і звучить приблизно так:

До ‘дного місця мені, що вни подумають – як малий Лаві буде як й’го неньо, він ни буде виглядав ні на шо, ош ви моглибисте подумати. Чи думаєте, ош люди тилько в сесих краях живут? Лаві троха читала, і має дешо сякоє, ош ви лиш про тоє говорите. Я рахую, ош ‘ї хлоп не гірше, чим кось із вас по сесь бік Ейлзбері; а вби ви відали про гори, ош я відаю, то бисте вже не хтіли їй ліпшого слюбу. Аді я вам шось повім – кдись ви, люди, вчуєте, як дитя Лаві кликатиме ім’я свого неня з вершини гори Сентінель.

Тяжко сказати, наскільки доречно було вкладати в уста Уотлі слова з пісень "Братів Гадюкиніх", але ефект вийшов цікавий, за що – респект українським перекладачам, котрі перетворили трагедію у комедію. Можливо, саме так і треба чинити зі страхами, що летять на крилах ночі.

Нічого подібного свого часу не зробили росіяни, котрі почали перекладати Лавкрафта раніше, але до гри словами, смислами та емоційними відтінками не додумалися. Для порівняння наведемо цей же монолог так, як його відтворила петербурзька "Азбука":

Плевать мне, что люди думают… Когда парнишка Лавинии вырастет в отца, вам еще надоест удивляться. Думаете, кроме вас тут нет людей? Лавиния кое-что читала и кое-что видела, о чем вы только болтаете между собой. По мне, ее парень получше любого мужа по эту сторону Эйлсбери. Знай вы о горах, сколько я знаю, вы бы тоже в церкви не венчались. Вот что я вам скажу… Когда-нибудь все услышат, как парнишка Лавинии назовет имя своего отца с вершины Сторожевой горы.

Сказане має ілюструвати, що сприйняття будь-якого автора значною мірою залежить і від труду перекладача. А тритомник Лавкрафта, про який мовиться, доводить: робота була виконана на совість. Тож читаймо й насолоджуємося химерними світами людини, котра казала про себе: "Теоретично я агностик, але аж до появи раціональних доказів мене слід класифікувати, умовно і фактично, як атеїста".

Читайте також: "Ми всі помремо, бо самі створили своїх убивць": про нову книгу Ювала Харарі

Дивовижно, як без правдивої віри у надприродне Лавкрафтові вдавалося це надприродне вигадувати та відтворювати. Та ще й полонити ним чисельну армію своїх читачів і прихильників. Талант є талант, від бога він чи від Ктулху, і головне, щоб й у 2018-му було так само моторошно, як і у 1928-му. За це ми й любимо Лавкрафта, чи не так?