Вірші про кохання від українських поетів

Любов виникає з любові; коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю... У що хто закохався, у те перетворився. Кожен є тим, чиє серце в ньому... Кожен є тим, чиє серце в нім.
Григорій Сковорода

***
Семенко Михайль – "Мила йде"

Червоноплямиться за оградою парку –
То мила йде.

12-25. VII. 1917. Владивосток

Читайте також: Смс привітання на День Святого Валентина

Михайль Семенко

***

Аттила Могильний – з циклу "Бітлз"

Повір,
Бітлз –
це наша юність
духмяна, як відчинене вікно
в порожній кімнаті масового мистецтва
і стерильно очищеної
класичної музики,

але чуєш –
квартал живе,
живуть люди, коти, дерева,
живе над кварталом велике сонце,
живуть пісні, і тому

ти роздягаєшся –
джинси і светер летять у куток,
і без одягу
ти стаєш така жіночна,
що я починаю любити
твої плавні несміливі рухи
і стриману радість передчуття,
що затуманила твої очі.

Тому, повір,
Бітлз –
це наша юність,
але про нашу любов
ми напишемо
самі.

Аттила Моглильний (останній справа)

Читайте також: Як зробити валентинки своїми руками: оригінальні ідеї з відео

***
Вікторія Дикобраз

Тихо. Лиш туї шумлять
на пероні. Навіть не дзенькне.
Пощо ти любиш мої
долоні. Вони ж нестерпні.

Асфальт послизається р’яним
січнем. Носи — не зносиш.
Мене так і водить по всій
країні: від Росії до Польщі.

Ти вже не чекаєш. Нарешті, мислю,
крізь вісім купейних. Люблю,
що ти любиш мої
долоні. Але ж нестерпно.

Вікторія Дикобраз

Читайте також: young and tragic: молоді імена українського поетичного простору

***
Василь Стус

– А скажи – Модільяні був ідіот? –
допитувалась вона,
коли я вправними, як у піаніста, пальцями
вигравав на засмаглих персах.

– Такий же ідіот, як і всі в цьому світі, –
повчав я, обіймаючи
успокоєні вибухи її сідниць.

– Розумієш, старий, я часто думаю
про незвичайність мистецтва.
Це зайва розкіш.

– Так, мистецтво – то завше надмір, –
відповідав, виціловуючи коліна.

– Але надмір лише й рятує нас від убогості.
Смертним полишається єдине:
бодай маленький надмір -
У вірі,
у звичках,
у смаках,
просто – в примхах.

– Так, моя маленька. Саме так.
Ти як завжди говориш діло, –
повторював,
клацаючи зубами од пристрасті.

– А коли в нас народиться доня,
ми кластимем їй в узголів'я тільки троянди, –
охриплим голосом проказувала вона.

– Так. В узголів'ї і неодмінно –
троянди, - не своїм голосом
я погоджувався покірно.

– Яка докучлива муха –
дзижчить і дзичжчить.
Убий її, любчику.

Василь Стус

***
Андрій Жураківський – серце

ось тобі вбога дурна голова.
коли недобре – приймаєш медикаменти.
дивуєшся, бо бачиш
сивого як попіл чоловіка
із фарбованими у чорне вусами.
зупиняєшся почекати
поки щупиняться
автомобілі.
аби дістатися
на інший берег.
вона іде граційно
попереду тебе – у тебе очі
заховані за чорними окулярами.
береш її за руку й з нею зникаєш
як боббі фішер чи хто там – селінджер?
обгороджений рай у країні еквадор -
гори і сніг, сонце і трави
куба, ямайка…
і ти не випустиш її з рук –
адже ти побував під спідницею слави.
так любиш її, аж цілуєш руки?
дихаєш нею? Її шкірою?
уже не приймаєш медикаментів?
не читаєш газет?
не харчуєшся напівфабрикатами?
чому так тихо і світ принишк?
блакитна кудька на її долоні.
такою є книга любові – сяюча сфера,
а в ній – серце {…}

Книга Андрія Жураківського

Читате також: Секс, наркотики, література: коли письменники пускаються берега

***
Катерина Калитко – злітати і залишатися

Обративший в ангелов всех, кто меня имел.
Настя Романькова. Сaravaggio

Любов – повтори її знову – любов, любов –
це наче камінь, який розчинив і випив
за вечерею. І неспокійна, збовтана
рідина під борлак закочується зі схлипом.

Відкритіший – переможений. І від цього закону
порятунку нема, як і практичної користі
від знання про.
Своє циркове трико –
шкіру із себе стягуй. Повні музики кості
вийми під світло місячне.

Так і вони народжуються:
метелики – з колисанок, птахи – з плодів перестиглих,
і кидаються на світло пустих облич перехожих,
а ти із розпуки плутаєш реторти свої і тиглі.

Як скарабеї – з очей, а змії – з-під язика,
породися із себе, змінений, майже звільнений.
Грузнуть повітряні кулі в небі, бо ніч м’яка.
А з тебе лише прокльовується білий цей недобіль.

Нетопирі – із темних переплутаних кіс,
нерпи – із тіл коханців, знесилених перед ранком.
Усе собі народилося. А руки твої важкі.
І жодна звільнена птаха не скине тобі пера.

І глухо лускають яблука, і навпіл.
О цій порі
клич її, клич, пантероокого янгола,
що стягне шкіру – як майку з дитини – обвуглену по краях,
щоб теплими лезами крил
нарешті
тебе
зарізати.

Катерина Калитко

***
Олег Лишега

Спи... моя люба, все засинає,
Попивши на ніч з ріки молока..
Циферблат будильника
Поріс сухим очеретом, дрімає..
Колиска твоя, всміхнувшись прощально
Білосніжним сміхом,
Загойдалась на вітрі,
Підвішена до неба снами..
Я заплету твої коси до завтра,
Зранку нахилюсь над тобою в інеї –
Стрічки яскраві, багряні..
Спи... моя люба,в домі очерету горить свічка,
Запалена мною бездомним..
Крига над тобою, крига під тобою..
Полум’я відігріє пам’ять..

Олег Лишега

***
Катерина Міхаліцина

Відпускаємо від себе речі і спомини
Відпускаємо людей яких любимо
І навіть тих яких щойно могли б полюбити
Злущуємо ці любові-що-не-збулися
Як тоненькі пелюстки великої безіменної квітки
Оголюємося
Очищуємося
А потім обростаємо м’якушем
Ароматними крихкими стінами
Сподіваючись хоч так захистити
Дрібні зернятка
Які колись наново проростуть любов’ю
…можливо…

Катерина Міхаліцина

***
Остап Сливинський

Знай, любові буде менше, ніж зараз, пекарі й перукарки
вже ніколи не будуть дивитися так нам услід.
Вже ніколи добрі вуличні пси не будуть іти за нами,
нічого не просячи. Затишні кухні не будуть
нам відчинятись, коли ми приїдемо вранці
до чергового з нерозгаданих міст. Змійко, нам доведеться
вивчити інший пароль.

Дощ уві сні нагадує брязкіт сталі. Ми зачинили двері
зсередини і поставили пастку на того, хто прийде
нас розбудити.

Остап Сливинський