Ексклюзивно для 24 каналу його колега по перу, представник станіславського феномену та щирий друг Тарас Прохасько поділився живими й неквапливими спогадами про зустрічі в рідній Тисмениці, подібні до плинних монологів-паводків, та розказав, чому універсальність поезії Лишеги не може і зовсім не має бути популярною.
Тарас Прохасько здружився з Олегом Лишегою в 1994-му році
Читайте також: Спека та дощі: шість книжок, які прикрасять період літніх злив
Яким пам'ятаєте Олега Лишегу?
Ми познайомились ближче у 1994-му році. Він видався мені уже дорослим, зрілим чоловіком. Але Олег завжди здавався набагато старшим. Мені тоді було близько 20-ти років, йому – 40. Але дистанція не мала ніякого значення.
Найперше ми зійшлися в Тисмениці – маленькому містечку на Івано-Франківщині. Я туди приїжджав з іншими поетами, а Олег там мешкав у батьківській хаті. Пам'ятаю дуже добре цей канал коло його хати, лебедів, рибу і наші довгі походи на ріку... Ростуть дерева, а між ними – Ворона – вузька ріка, що так схожа на тунель. Так от, він страшенно лагідний. Нікуди не квапився. Тоді він був з маленькою донечкою і дружиною Нелею. Знімали кіно у Тисмениці, а Олег був художником-декоратором. Найбільше він мені запам'ятався худорлявим, роздягненим, довгобородим. Це була фантасмагорія! І от ці розмови наші безконечні… Його слово – безконечність.
" Пам'ятаю дуже добре цей канал коло його хати, лебедів, рибу і наші довгі походи на ріку..."
Я тоді зрозумів, що ця людина і є поет. Для мене втіленням поезії і є Олег Лишега. Бо у нього не було якихось інших переживань. Відчувалась єдність світу і його поетичної промови.
Поезія була для нього найважливішим результатом, хоча він дуже мало писав за той час. Говорив, що якщо напише одного вірша в рік, то й добре. Але його погляд, його мислення не було технологічним, воно не було логічним чи якимось філософським, ні! Це абсолютно чисте поетичне мислення.
Читайте також: Український читач відійшов від російської літератури, – Андрій Курков
Що найбільше любили робити у Тисмениці удвох?
Звичайно, між нами була розмова. Коли я робив книжечку "Інший формат", то свідомо звідти позабирав свої репліки і лишив монолог. Хоча йому і потрібно були поштовхи для розгортання думки. Він казав, що коли тече потік, він ударяється об скали і далі тече, і знов ударяється, змінюючи напрям. Але той, з ким він говорив, можливо, і був тим камінням. Йому найважливіше було, щоби був добрий слухач. Те, що він продумував на самоті, його переповнювало, тому дуже важливо було комусь віддавати.
Наші розмови виглядали як дуже плинні монологи, у які я втручався, щоби спрямувати чи сформувати русло. Його плин був подібний до паводку: коли струмок не просто тече, а розливається і заливає прилеглі території.
"Наші розмови виглядали як дуже плинні монологи"
Ми переважно гуляли. Він мені показував околиці, хоч те показування було заради того, щоби мислити поетично. Ми ходили на різні місця Тисмениці, рідко сиділи в стінах.
Ще він готував їжу дуже так космічно: якісь овочеві страви, рибу, овочі, фрукти. Якось ми з жінкою приїхали до нього одного вечора. Він запитав, чи ми голодні, а ми були дуже голодні. "Зараз будемо їсти", – сказав. Він робив сирники півтори години. Весь час говорив і все уважно робив. Його неквапливість — то, певне, найбільш визначальна річ. Потрошки пили коньяку. Але маленькими ковтками. Тої пляшки вистачало на весь вечір.
Як і для чого Олег Лишега писав свою прозу?
Я не літературознавець і насправді не хочу вникати у джерела та причини. Як спостерігач, який був присутній при тому, можу сказати, що його поезія була дуже прозовою.
Вона походила з такої американської поетичної традиції, коли вірш є описом, на відміну від нашої романтичної традиції, коли у віршах домінують власні переживання, якась емоція. Його були такими описами, первинними описами якихось фрагментів.
Лишегу першого серед українців нагородили премією ПЕН-клубу за поетичний переклад
Мені здається, що прозу писав для того, аби розповісти про свої переживання. Бо в поезії він цього не робив, а віддавав свій голос тому, що бачив.
Чи снився вам?
Так, було таке. Не можу сказати, що надто часто. Але інколи був присутній.
Чи з'являється бажання поговорити з ним? Що тоді робите?
Є така дивна річ, що Олег ніколи не говорив те, що потім можна добре запам'ятати чи зафіксувати. Він не казав якихось мудрих афористичних визначень, що по тому згадуєш, мов, "он як мовив у такому-то віці, у такому-то році".
Але Лишега творив поле живе, поетичне, чимось подібне до сократівської традиції.
Марат Омаргашвілі говорив, що думка живе, тому треба впадати в думку. Ми не пам'ятаємо нічого, поки ми це не проговорюємо. У проговоренні народжується думка. Найефективнішим враженням були не якісь там формули – сказані чи зафіксовані – чіткі речення, положення чи постулати. Найголовнішим була атмосфера його способу поступового розширення думки.
Не знаю, чи ви бачили, коли хмара на вершину чи хребет напливає, тоді вона починає помалу-помалу перетягуватися через хребет. І так тягнеться-тягнеться... Оця атмосфера, цей спосіб мислення… Тепер, коли я хочу згадати, я настроєво впадаю у такий спосіб мислення, говоріння, спосіб погляду на речі. Це найбільший дар, який в мене лишився від нього: пам'ять про то, як налаштуватися на таку хвилю.
"Найголовнішою була атмосфера його способу поступового розширення думки.."
Хто є Олег Лишега в українській літературі сьогодні? Чи зміниться ситуація через століття? Як його творчість популяризувати?
Я не думаю, що варто займатися пропагандою чи нав'язуванням Лишеги. Він і за життя свого був неймовірної величини.
Уявіть. Є острів, умовно кажучи, відірваний від материка. Це острів української літератури, а недалеко є ще одна скеля, яка визирає з моря. І вона також є островом, маленьким, але дуже повноцінним… Олег Лишега і був таким островом біля острова. Величиною недосяжною. Літератори розуміли, що це є особлива річ великої потужності.
Разом з тим ніхто не прагнув копіювати його, бо розуміли, що це можливе в одному варіанті. "Найсвітовіший український поет" – його називали. Він один з поетів і прозаїків вийшов на таку висоту, звідки видно цілий світ. Західна поетична традиція в ньому найбільше виявилась. Але разом з тим він був "найсхіднішим". Ця універсальність і чистота поезії не може бути популярною.
"Літератори розуміли, що це є особлива річ великої потужності"
Це окрема вершина. Час від часу на неї дивляться і споглядають велич. Але так щоби ходити туди постійно – це дуже тяжко. Спосіб мислення, що пов'язаний зі способом життя... Це не те, чого можна навчитися. Це не те, що може дарувати славу. Лишега час від часу на заходах, де збиралось багато людей, старався бути чарівним, викликати захоплення, але насправді то трохи інший підхід від того, що тепер культивується.
Його не можна нав'язати. Дати і сказати: "Вивчи і знай, що це величина". Його можливо тільки привити, як роблять прищеплення нової галузки. Коли вона вже сама розуміє, що живе на цьому старому дереві, яблуко зі стовбуром і корінням, є вже іншою яблунею. В отакий спосіб можна Лишегу відкрити. Я не думаю…
Було би не органічно його, який зміг за життя прожити з цією правдою, опускати у цей млинок іншої правди, такої популярності й іншої величі. Він євангеліст у тому чистому значенні євангелістської правди.
Надихає, коли перебуваю в споминах.
Дві крапки в кінці рядочків – запозичення від американського натураліста Торо, якого любив читати Олег Богданович?
Може здатися дивним, але Лишега ще з молодості страшенно обізнаний у світовій літературі. Адже був студентом англійської філології і перебував у доброму оточенні у Львові, то набагато раніше й уважніше читав світових класиків.
"Він один з поетів і прозаїків вийшов на таку висоту, звідки видно цілий світ"
Читайте також: Всесвітній день книг: ТОП-12 бестселерів, які має прочитати кожен
Чи запозичення? Не знаю. Олег дуже велике значення надавав знакам. Йому подобались якісь подряпини. Коли проводиш ножем по неживому дереву, наприклад. Він вкладав у те щось своє. Знаю лише те, що мінімальний знак був для нього обгрунтованим і багатозначним. Його особливість полягала у кожній речі, у кожній манері.