За офіційною версією безпрецедентні теракти, які назавжди змінили Америку, скоїли 19 молодих арабів, виконуючи накази ісламістів, що базувалися в Афганістані. Лідер "Аль-Каїди" Осама бен Ладен взяв відповідальність за теракт лише у 2004 році. Проте досі снує безліч міфів та теорій змов про причетність до теракту влади США.
Читайте також: У США дозволили родичам жертв 11 вересня подавати в суд на Саудівську Аравію
Трагедія зачепила серця багатьох, серед яких були й поети, пише "Дождь".
Пропонуємо Вашій увазі 5 творів, присвячених цій темі.
Late Blooming Roses by David Baker
The Sun cracks through
the bracken sky-
week of
black clouds, rain, spit-
mist of fog
the streets
gripped with terror,
and mud against
the curbs.
Now the dog down
the street's racked with
barking,
and the red flag
waves on my e-
mail screen.
I want the petals
bright, the whole
nine yards:
so when the hel-
icopter thumps
over
from somewhere to
somewhere, I
feel once
again the heart-
rattle, that old
grave fear,
--that thrum-as in
a movie of
the war
that everybody
watch, though no
one won.
Девід Бейкер "Пізнє цвітіння троянд"
Сонце прорвалось
крізь небо-папороть
тиждень
похмурих хмар, дощу та бруду –
легкий туман
на вулицях,
охоплених терором
і брудом затиснених
біля бордюрів.
На вулиці собака
крає душу
своїм криком,
а в мене на екрані
замайорів
червоний прапор.
Хочу, щоб на цілих дев’яти
ярдах
росли у мене квіти:
коли гелікоптер
гуркотітиме над
і полетить кудись,
і я відчую знову
стукіт серця
й острах смерті,
як у фільмах про війну,
що не визначає переможця.
The Lost By Sasha Taylor
We mourn the lost,
We sit and cry.
We were the fortunate ones,
We didn't die.
They suffered,
They went through pain.
We watched it on T.V.,
While they went insane.
Now we must fight; we must die,
While they watch; while they stand by.
Читайте також: Люди вистрибували з вікон: моторошні фото трагедії 11 вересня у США
Саша Тейлор "Вони пішли"
Оплакуємо тих, хто від нас пішов.
Всі ридають.
Нам пощастило більше –
на небо нас не забирають.
Вони страждали,
Їм боляче було.
А на ТБ показували,
Як людей божевілля охоплювало.
Тепер на нас чекає боротьба та смерть чекає,
А кожен з них стоїть поряд і споглядає.
Ground Zero by Robert Creeley
What's after or before
seems a dull locus now
as if there ever could be more
or less of what there is,
a life lived just because
it is a life if nothing more.
The street goes by the door
just like it did before.
Years after I am dead,
there will be someone here instead
perhaps to open it,
look out to see what's there --
even if nothing is,
or ever was,
or somehow all got lost.
Persist, go on, believe.
Dreams may be all we have,
whatever one believe
of worlds wherever they are --
with people waiting there
will know us when we come
when all the strife is over,
all the sad battles lost or won,
all turned to dust.
Роберт Крілі "Граунд-зіро"
Все до та після
перетворилося на дно
ніби й ніколи не було,
життя живемо лише тому,
бо це життя – ось чому.
За дверима одну й ту саму вулицю бачу,
так було завжди
й після смерті її побачу.
Можливо, вже відкрию їх не я,
щоб подивитись, чим живе вулиця ця.
І навіть, якщо там нічого, або щось,
і якось все утратилось.
Наполягай, вперед, надія є,
мабуть, у всіх є мрії про світи, які є
з людьми, що нас чекають,
і коли прийдемо, усіх пізнають.
Коли ж закінчиться боротьба
та сумні битви пройдуть,
охопить усе темрява.
Attempting to Fly by Michele Wolf
This was your home. This was the section of town
Where you worked. These were your streets,
Every neglected rut and pothole. These were your
Buildings, damn it, your ATM, your drugstore, deli,
Shoe-repair shop, your Borders Books & Music.
This was your subway station, brace of cars
Screeching along the tracks. These were your neighbors.
You wake up at night, unable to breathe.
These were your neighbors. So when you return
To what was your home, needing to see
Whatever you can see, to walk
The streets, to breathe the air, to breathe
Your neighbors, you expect to find what?
A knuckle hidden under a park bench? A shoelace
Covered with dust? You need to see, and the sign
In front of you, for the workers, reads
“WASH MASK. WASH BOOTS. EAT.”
A flatbed truck creeps out to the street with a steel
Girder. The site is concealed from view. You hear
The nonstop pounding and whir of excavation.
A crane pivots. In every direction, abandoned
Buildings are boarded and buttressed. You see
The brightest sky looming, the tallest void.
You see what you saw, as it happened, on TV,
From where you had moved at the end of August,
Two hundred miles from this shrill noise
And absence. You see what you did not see,
What a friend had confirmed from the heights
Of Water Street that morning, what he had witnessed
Again and again, projectile bodies and body parts
Catapulting en masse from the two towers, and those
Still alive, who had elected to leap, who had
Fled being melted down like candle wax,
Flapping their meager wings,
Attempting to fly.
Мішель Вульф "Намагаючись злетіти"
Це був твій дім. Твій район.
Де працював. Ходив вулицями.
Та не звертав уваги на вибоїни. Це все твоє:
Будівлі, банкомат, аптека, гастроном,
Ремонт взуття, книгарня.
Твоє метро, потягу сигнал. Твої сусіди.
І прокидаєшся вночі, не дихаючи.
Вони були тобі сусідами. І повернувшися туди,
що було твоїм домом, матимеш жагу побачити.
І ти побачиш, підеш вулицями, повітря в грудях.
Твої сусіди, чого очікував?
Залишків під лавою? Шнурки запилені?
Чого ще хочеш? Знак для робітників побачити?
"Мийте маски та взуття. Їжте!"
Плоска вантажівка з балками крадеться вулицею.
Однак, і місце заховали. Але ти чуєш,
як копають, риють, крани. Куди не не глянь,
Закинутим будівлям ставлять опори.
І бачиш ти, як яскраве небо огортає темрява.
Ти бачиш все як колись, було й так в телевізорі.
Як звідси ти приїхав наприкінці серпня.
Дві тисячі миль від цього різкого звуку та пустки.
І бачиш те, чого не бачив.
Те, що на небі розповідав твій друг.
Про Вотер Стріт того ранку, та те, чого він свідком був.
Як знову та знову з башт летять тіла.
І ті, хто стрибав ще живим, танули як віск.
Намагаючись злетіти за допомогою крихких крил.
Who Am I by Kim Dunne
I am no one special.
I’m the little boy that gives up his favorite teddy bear so that a stranger might be comforted.
I’m the single mother who has been trying to teach her child to sleep in their own bed,
who holds them tight long into the night, thanking God it wasn’t her child that died.
I’m the old man, angry and resentful that his military doesn’t want him because of his age.
I’m the teenage girl that spends hours cutting ribbons for others to wear as a symbol of remembrance.
I’m the young man who doesn’t understand why his father was running up the stairs
as the building fell, trying to save just one more person, instead of saving himself.
I’m the old woman who will never see her grandchild again.
I’m the little girl, playing with her doll, who can’t understand when someone screams hateful things at her because of where her family is from.
I’m the police officer, trying to keep idiotic reporters safe, when his wife is still among the missing.
I’m the fire fighter that called in sick that day, only to discover that someone else died in his place.
I’m the man who survived the falling building only to learn that his sister and baby niece were in the plane.
I’m the secretary, angered by the seemingly callous response of those around her.
I’m a spelunker, who is climbing down into the remains of a building, hoping to find someone still alive.
I’m the dog handler, searching for bodies, that has to comfort my animal when only death remains.
I’m the woman who stands in line for five hours in order to give blood, hoping to help strangers in need.
I’m the man who gets up and goes to work every day, in spite of the tragedy, because he still has a family to feed.
I’m the first passenger to get back on a plane, even though I’m terrified, because I know somebody has to be first.
Who am I?
I’m nobody special.
I’m just an American.
Кімберлі Данн "Хто я"
Ні, я – не особлива.
Я – маленький хлопчик, що віддає ведмедика незнайомцю. Для підтримки.
Я – самотня матуся, що навчає дитинку спати у ліжку самій,
та протягом ночі міцно тримає, дякуючи Богу, що її дитина – жива.
Я – літній чоловік, злий і ображений, що не він не в армії через вік.
Я – дівчинка, що ріже годинами стрічки – наш символ пам’яті.
Я – хлопець, що не розуміє, чому його батько побіг рятувати людей, коли башти падали, але не врятувався сам.
Я – стара жінка, яка ніколи не побачить онука знову.
Я – маленька дівчина, що бавиться з лялькою та розумію, чого її сім’ю проклинають, лише за те, що вони іноземці.
Я – поліцейський, що намагається втримати ідіотів-журналістів від смерті. У Той час, коли шукають мою дружину.
Я – пожежник, що захворів у той день. Хтось помер, і це не я.
Я був у хмарочосі та мені вдалось вижити. Але потім дізнався, що сестра та її дочка були в тому літаку.
Я – секретарка, і мене бісять всі черстві навколо люди.
Я – рятувальник, що досліджує завали, сподіваючись знайти живих.
Я – власник собаки, шукаємо тіла , і він злиться, бо всі мертві. Мушу його заспокоювати.
Я – жінка та стою у черзі вже довго. Хочу здати кров.
Я – проста людина, що й надалі прокидається зранку та йде на роботу, забувши про трагедії. Сім’ю годувати треба.
Я – перший, хто зайшов у літак і сильно б’ється моє серце. Хтось має бути першим – я це знаю.
Хто я?
Я – не особлива.
Я – звичайна американка.
Читайте також: 11 вересня як найтрагічніший день для США