Історія Назара й Тані розпочалася за декілька місяців до повномасштабного вторгнення. Натепер Назар захищає Україну в лавах ЗСУ. А Таня – волонтерка з десятирічним стажем, яка допомагає воїнам і ВПО та здійснює масштабні збори.

Весілля закоханих відбулося вже під час повномасштабної війни. Тоді Назар на декілька днів зміг приїхати до Львова. Обручки купували між тривогами, а про весілля сповістили рідних, закинувши сторіз із заявою в РАЦС. Love 24 зустрівся з Танею (до речі, ексжурналісткою 24 Каналу), щоб поговорити про найважливіше.

Зверніть увагу "Все, чого я досяг, це – Ти": що відомо про кохання життя Валерія Залужного

Як ви познайомилися з Назаром?

Ми познайомилися дуже випадково. На весіллі наших спільних друзів. Виходила заміж колежанка, із якою я разом працювала. Вона запросила мене на весілля. А Назар – хлопчина з їхньої компанії. На той момент ми познайомилися, і на цьому все завершилося. Я була в інших стосунках. Він був в інших стосунках. Ми не перетиналися. А потім у якийсь момент, мабуть, місяці за три, якось так склалися зірки, що ми почали спілкуватися.

Коли це було?

Не так давно. Приблизно вересень 2021 року. А зустрічатися ми почали 3 грудня, за декілька місяців до повномасштабного вторгнення Росії в Україну. А через пів року наших стосунків, 3 червня, ми розписалися. Усе було максимально зрозуміло та легко. Відразу з'явилося відчуття, ніби ми все життя знайомі. Ніби обоє в цій компанії були. Повний комфорт, довіра.


Таня й Назар / Фото, надане 24 Каналу

Коли Назар ухвалив рішення йти захищати Україну зі зброєю в руках?

Насправді в нього це рішення виникло від самого початку. Я тоді ще працювала на 24 Каналі. Назар роботу втратив, бо те, чим він займався, призупинилося. Він пішов у добровольчу організацію: хлопці вночі патрулювали вулиці одного міста на Львівщині. На той час були ще історії з мітками. Уже тоді мені було зрозуміло, чим усе завершиться. Що цей момент настане. Пішов Назар у березні 2022 року. До того ще трішки побув у цивільному житті.

Як ти відреагувала?

Для мене це було доволі очевидне рішення. Я живу у війні всі 10 років. У мене постійно хтось є на фронті. Усі мої, хто воював та воює, це – все добровольці. Тому я до цього ставилася спокійно. Ми ще до 24 лютого з Назаром обговорювали цю тему. Я, як журналістка, казала: дивися, на твоєму місці я вже б записувалася в ТрО, поки є місце. Активні записи почалися приблизно за 2 тижні до початку повномасштабної війни.

Є дуже цікава історія, як Назар мобілізовувався. Його не дуже хотіли брати. Бо, по-перше, навчається на денній формі в університеті. По-друге, працює. По-третє, ніколи не служив.

Але Назар сказав: "Усе, я йду". У своєму рідному місті у військкоматі він провів чотири доби. Приходив, як на роботу, сідав й казав: "Я чекаю на свою повістку, заберіть мене, я йду". А у військкоматі казали: "Ні, не йдеш".

На четвертий день увечері охоронець виганяє його, бо треба вже замикати приміщення. Але Назар каже: "Я звідси нікуди не піду, поки ви мені не дасте повістку". Потім лунає телефонний дзвінок. І Назар такий: "Таня, Таня, мені дали! Дали! На медогляд іду". Добився. Переміг.

Після медогляду поставили печатку "придатний". Назар такий: "Ну, що, коли?!". А йому сказали повертатися додому: коли буде потрібний війську, тоді й заберуть.


Історія дуже епічна, бо ми реально шукали "блат", яка бригада могла б до себе зараз мобілізувати Назара. Він виписався з обліку у своєму місті й став на облік у Львові, бо тут ми знайшли знайомого троюрідного знайомого, який зробив так, щоб Назара забрали. Я знала, що він цього доб'ється. Що я могла сказати? Підтримала ідею. У мене ніколи й не було думки, що все може бути інакше.

Через скільки часу після того, як Назар пішов на фронт, вам вдалося знову зустрітися?

Нам пощастило. Певний період він був на навчанні й міг повертатися на неділю до Львова. На щастя, певний період ми ще бачилися. Принаймні раз на декілька тижнів. Потім Назар був ще не в боях. Тоді ми бачилися приблизно раз на місяць. Так тривало доволі довго. На передовій Назар уже 9 місяців. Тепер вийти на зв'язок вдається нечасто.

А де він тепер? З того, що можна розповідати.

Зараз він на Харківському напрямку.

Як часто вам вдається поспілкуватися?

По-різному. Зазвичай Назар попереджає, що їде з побратимами на позиції та буде на зв'язку післязавтра. Коли це післязавтра настає, а він не написав, отут починається. У голові – тисяча думок. З одного боку, намагаєшся себе заспокоїти. А через три хвилини вже маєш іншу думку.

А тоді Назар виходить на зв'язок. Часто жартуємо з дружинами військових, що насправді себе встигаєш так рознервувати та накрутити, що, коли чоловіки виходять на зв'язок та пишуть, що все ок, відписуємо "добре" з крапочкою в кінці. Бо ми – теж живі й теж маємо нормальні жіночі емоції. Злимося.

Як Назар тобі освідчився? Це було вже після 24 лютого?

У мене не було пропозиції. Але тут треба повернутися до історії нашого знайомства. Наступного дня після весілля, за галицькою традицією, були поправини. Я вже не пішла туди. Назар собі, мабуть, трішки випив, бо ж найкращий друг одружується. І стає говорити тост і каже: "Пам'ятаєте Таню? То буде моя жінка". Йому всі кажуть: "Назар, ну яка жінка, вона в стосунках, ти в стосунках". Але Назар заявив: "Я сказав, і так буде".

Ще у перший тиждень стосунків він сказав: "Коли будеш готова, скажеш". Жодних сумнівів, що ми одружимося, у нього ніколи не було.

А мені тоді був 21 рік. Навіщо мені в такому віці виходити заміж? Я – кар’єристка. Думала, що все життя попереду, все ще встигну.

Але все змінила одна новина, яку я взяла писати для сайту: під час прильоту по Харкову загинула моя ровесниця, навіть того самого місяця народження. Я тоді подумала: а вона, мабуть, теж вважала, що все – ще попереду, що все встигне. Щоб зібрати більше інформації, я знайшла сторінки її батьків, друзів.

Подивилася і зрозуміла, що в цієї дівчини таке ж саме життя було. А тут російська ракета – і все, життя нема. І не встигла вона.

Ця історія мене дуже сильно зачепила. Того тижня Назар повернувся звідкись і був у Львові. Він ходив у частину на роботу. Увечері прийшов додому. Я закінчила зміну. Лежу й кажу: "Слухай, а може, одружимося?" Назар каже: "Давай". Кінець.

Уранці він знову їде на роботу. Я прокидаюся на ранкову зміну. Назар попросив в обідню перерву подзвонити в РАЦС та запитати, які документи треба. Там розповіли, які та о котрій годині приймають заяви.

Я зателефонувала Назару: кажу, що нічого не вийде, бо в цей час він зазвичай у частині. Перед завершенням зміни Назар перетелефонував і сказав, щоб я брала документи, бо він уже виїхав. Так я зрозуміла, що "хіхі-хаха" закінчилося.

Ми подали документи. Оскільки Назар – військовий, нас могли розписати тут і зараз. Але я подумала, що мами образяться. Ми обрали дату через 5 днів. Я в першому-ліпшому магазині купила білу сукню. Не весільну, а просто звичайну білу сукню для галочки.

Усе дуже класно, але ж ніхто не знав, що ми одружуємося. Поміж повітряними тривогами ми купили обручки. Кажу: "Постимо сторіз". І ми просто викладаємо фото заяви про одруження й обручки. Моя мама відразу відписує: "Як це розуміти?" Ну а як? І тут починається розрив. Людей це шокувало. Та нас самих це шокувало.

Собі на згадку ми зробили фото, які я тепер використовую для зборів. Прийшли найближчі – 40 людей, бо ми дуже дружні.


Весілля відбулося влітку 2022 року / Фото, надане 24 Каналу


Миті світла в темні часи / Фото, надане 24 Каналу

Було епічно й класно. Позитивно. Правильно. Ніяк інакше я не хотіла б. Мама Назара вірить, що в нас ще буде весілля. Шлюб. Зал на 140 людей. Не думаю. Ми візьмемо церковний шлюб, бо Назару це важливо. Коли він приїде у відпустку, підемо вдвох. Не хочу бачити когось у цей момент. Знову зробимо фото для зборів.


Обручки купили між повітряними тривогами / Фото, надане 24 Каналу

Ти натепер активно займаєшся волонтерством, допомагаєш захисникам. Як ти прийшла до цього?

Мені 23 роки, 10 із них – триває війна. Усе почалося з Майдану. Усе почалося з дуже правильних педагогів у школі, які виховували з мене людину. У 13 років я пішла в штаб, звідки організовували автобуси, щоб їхати на Майдан до Києва. Мене туди взяли. Так почалася моя діяльність. До школи тоді ніхто не ходив. Але всі нормально до цього поставилися.

Нині в мене 10 років волонтерського досвіду. У мене завжди з'являлися ідеї: ми плетемо маскувальні сітки хлопцям на фронт, ми робимо канапки на Майдан у школі. Усі мої акції підтримували мої педагоги. Завдяки цьому я маю такий досвід.

Нещодавно опублікувала спогад, що 9 років тому в мене був збір для військових. Тоді мені було 14. А 9 років потому я знову пощу збір для ЗСУ на 2 мільйони гривень на кортеж "тачок".


Таня регулярно оголошує збори на потреби ЗСУ / Фото, надане 24 Каналу


Донати для захисників – потрібні завжди / Фото, надане 24 Каналу

Ти лише військова волонтерка чи працюєш також із цивільними?

Коли я звільнилася й почала працювати на себе, у мене з'явилося більше часу. Я почала більше займатися цивільними. Долучилася до команди медико-психологічної волонтерської організації. Ми займаємося евакуйованими, ВПО, маломобільними людьми. Ми возимо гуманітарку по прихистках. Це нині – найважливіша частина мого життя.

Дуже швидко я стала координаторкою. Щотижня я приділяю цій роботі 13 годин. У той час для зовнішнього світу мене не існує. Бо треба зустріти людей, треба допомогти їм розібратися з їхніми життями. Люди – різні. Кейси – теж. В одних проблема з житлом та речами найпершої потреби, іншим потрібні документи.

Усі кейси – унікальні й важкі та займають точно більше, аніж ці 13 годин.

Деякими я потім займаюся 5 – 6 днів. Постійно перебуваю на зв'язку з цими людьми й думаю, що їм робити далі. Це доволі складна, часто невдячна робота. Але хтось має цим займатися.

Станом на зараз до Львова приїжджає три евакуаційні потяги. 70% пасажирів – люди, які втратили дім, втратили дохід, часто мають поранення. Це люди, яким треба далі жити. А в них станом на зараз немає нічого.

Нині мало хто задумується над цим. Що ВПО – не просто людина, яка зібрала свою валізку, сіла та приїхала до Львова, щоб тут орендувати житло.

Таке могло статися й у Львові. Я завжди уявляю себе на місці цих людей. Що я могла б приїхати сюди гола-боса. Мені образливо, що деякі люди не знають про ці евакуаційні потяги взагалі. Вони прибувають не лише до Львова. Наприклад, щодня є потяг до Хмельницького. Туди теж приїжджає велика кількість людей, зокрема з Херсона.

Це все не закінчується на моменті прибуття в тилове місто. Далі людям треба адаптуватися. Треба жити далі.


Таня допомагає ВПО, які прибувають до Львова / Фото, надане 24 Каналу


Таня – волонтерка з 10-річним стажем / Фото, надане 24 Каналу

Як люди можуть допомогти ВПО? Для цього потрібно звертатися в якісь організації чи просто прийти на вокзал і там розберуться?

Якщо мовиться про Львівський вокзал, ми там – цілодобово. У головному залі можна сказати, що у вас тут є медико-психологічна волонтерська спільнота, я б хотів до них. Вас скерують. Завжди бракує рук.

Варіантів, як допомогти, насправді багато. Я займалася плетінням сіток. Я займалася зборами. Я забезпечувала військовим те, що їм потрібно. Я займалася тим, що привозила броніки й каски. Волонтерство – це дуже цікаво. Коли напряму контактуєш із людьми, коли розумієш, що зробив щось важливе для їхнього життя, це не зрівняється ні з чим.

Коли прилетіло в будинок, людина 74 років залишилася ні з чим. Вона могла ще класно пожити у власному домі, а сталося не так, і тепер її везуть до Львова, і незрозуміло, що робити далі. А я придумую, як їй жити. І коли ця людина потім зі сльозами на очах каже: "Танічка, я за тебе до кінця своїх днів молитимусь", – це вартує всього. Часу, сил, нервів.

Я вважаю, що люди мало допомагають. Донатити – замало. Кожна людина має виділити годину на тиждень і поплести сітку. Або зустріти ВПО. Або піти в притулок. "Я працюю 5 днів на тиждень", – як на мене, це відмазка.

Не маєш грошей задонатити, прийди до мене на вокзал. Піди поплети маскувальні сітки. Є багато відеоуроків, як плести маскувальну сітку вдома. Варіанти є, було б бажання.

Коли ви бачилися з Назаром?

Назар нещодавно приїхав. Це сталося сюрпризом. Бо ми перед тим бачилися 3 листопада й наступного разу мали зустрітися у квітні. Так і живемо. Ну а що робити? Приймаю це за реальність та живу.

Увечері напередодні я була на своїй класичній медико-психологічній волонтерці. Паралельно готуюся до запуску стріму – збору на 2 мільйони гривень.

Назар каже, що, мабуть, навіть не зможе подивитися стрім. Я вертаюся додому й лягаю спати. Уранці телефон просто розривається. А я дуже втомлююся фізично на волонтерці. Вибиваю будильник. Раз. Двічі. У певний момент беру телефон, а це Назар телефонує. А хто не знає, військові не використовують для спілкування звичайний мобільний зв'язок.

За ці 5 секунд я вже встигаю накрутити себе. Підіймаю слухавку. А Назар каже: "Ти двері відчиниш чи ні?" Я підходжу, відчиняю ті двері, дивлюся на нього та взагалі не розумію, чи я сплю, чи що відбувається.

Стрім ми не переносили. Весь час, який я могла провести з Назаром, я сиділа на стрімі. Бо війну перенести не можна. Підвести хлопців – найгірше, що може статися.

Скільки часу вам вдалося побути разом хоча б так?

Десь 4 – 5 днів. З дитинства маю мрію про те, що в моєму будинку буде стіна з фотографіями біля ялинки за кожен рік. Цього року Назар не приїхав на свята й фото не було. І тут він приїжджає, а я розумію: фотка буде.

Сьогодні вночі я його проводжала. Кажу: ти знаєш, цей раз я сприймаю як твій бонусний приїзд. Я не думаю: "Як сумно, що він поїхав", я думаю: "Як класно, що він приїхав".

Цього року ти отримала медаль за свою діяльність. Які були відчуття?

Усе сталося дуже несподівано. На День волонтера подзвонили з однієї з частин і кажуть, що треба приїхати забрати свою медаль. Я була шокована. Тоді саме був марафон по прихистках і сиротинцях, коли ми розвозили подарунки. Ну а що? Нехай Назар знає, яка я зірка (сміється).

Насправді медаль дала відчуття, що все недарма. Я це роблю не для нагород, але з іншого боку, було так важливо, що вони це помічають. Дуже круто зарядила.


Таня з медаллю / Фото, надане 24 Каналу

Цей Новий рік я зустрічала сама вдома. Святкувати нині мені не хочеться. О 00:00 я стояла з келихом червоного вина та дивилася на свою медаль. Рік був складний, але прожитий правильно.