Краса – це про внутрішній світ․ Як люди з ампутаціями та травмами обличчя адаптовуються до життя

Війна Росії проти України, яка розпочалася у 2014 році, залишає сліди не лише в серцях людей, але й на тілах та обличчях. Щодня з фронту повертаються військові з ампутаціями, іншими фізичними та психологічними травмами. Зазнають тяжких поранень й цивільні, оскільки держава-терористка б'є по житлових будинках, закладах освіти, театрах, повністю знищуючи українські міста й села.

Національний реабілітаційний центр "Незламні" від початку повномасштабного вторгнення допомагає українцям, які постраждали під час війни, стати на ноги та повернутися до звичайного життя як фізично, так і психологічно.

У жовтні 2023 року центр "Незламні" створив проєкт "Не До краси", що займається реабілітацією людей, які отримали поранення на тілі та обличчі внаслідок російської агресії. Серед учасників такої ініціативи – військовослужбовець Олег Лутчин і мешканка міста Рубіжне, що на Луганщині, Наталія Апалькова. Своїми історіями вони поділилися з 24 Каналом для проєкту "Краса в незламності".

Читайте також Інклюзивних людей стає все більше․ Що таке адаптивний одяг і чому в ньому є велика потреба

Ворожа граната попала просто під ноги: про поранення та реабілітацію Олега Лутчина

31-річний Олег Лутчин родом з села Зимна Вода, що на Львівщині. Працював укладальником підлогових покриттів, а в лютому 2023 року добровільно вступив у лави Збройних Сил України, адже вважав, що це – його обов'язок. Чоловік воював на Бахмутському напрямку, де 7 серпня й отримав тяжке поранення, тому лікарям довелося ампутувати йому обидві ноги.

Десь о 18:30 ворожий дрон скинув гранату у наш окоп. Відштовхнув свого побратима – він заліз у спеціальну нору. Далі й сам за ним стрибнув, але граната якраз попала мені під ноги. Потім гучний вибух, ноги ще були на місці: ліва – дуже посічена, а права – ціла. Одразу наклали турнікети, але вівся постійний обстріл нашої позиції, тому до першого медпункту мене винесли лише через 10 годин. Лікарі сказали, що ноги вже не збережуться, і я прийняв рішення про ампутацію,
– пригадує Олег Лутчин.

Олег вважає, що важливо починати з психологічної реабілітації, аби налаштувати себе, що життя попереду, тому займається зі спеціалістом. Крім того, ходить у спортивний зал. Відновлює моторику ніг, щоб потім не впасти з протезів, качає руки, адже потрібно, щоб вони були сильними.

Олег важкий поступив до нас. Вчили його сидіти на ліжку, самообслуговуватись на ліжку, їсти на ліжку. Коли почав тримати баланс, вчили пересідати на крісло колісне: спершу за допомогою спеціальної дощечки, а потім і у самого стало виходити. Поступово збільшували витривалість сидіння: від 20 хвилин до години. Займались на баланс, щоб він міг пересуватися через різні архітектурні перешкоди. Потім надали напівактивне крісло колісне, щоб на пандусах міг утримувати баланс,
– розповідає про фізичну реабілітацію Олега Зоряна Сободило, фізичний терапевт у лікарні Святого Луки.

Фізична реабілітація Олега Лутчина / Фото "Незламні"

Для військовослужбовця було неприпустимо, щоб за нього щось робили чи допомагали йому. Особливо коли приїжджали дружина та дочка. Олегові було важливо показати, що він не хворий, просто тимчасово не може справитися з поставленою задачею. Не дозволяв собі падати духом, навіть підтримував інших захисників.

У нас працює дисциплінарна команда. Військові не почуваються покинутими. Постійно є якісь тренінги, арттерапія, різні консультації, стрільба з лука. Вони не просто лежать і дивляться у стелю. Відвідують кінотеатри, їздять на футбол, гуляють Львовом,
– зазначає фізичний терапевт.

Спочатку Олег почувався дуже пригнічено. Треба було переконати його, що життя продовжується. Втрата двох кінцівок – це не кінець: зроблять протезування, пластику. Зараз чоловік будує колосальні плани, зокрема хоче повністю облаштувати свій будинок та мріє про сина.

Щоб відновитися після уражень кінцівок, потрібно постійно працювати. Важливо підготувати ногу, щоб гарно ходити на протезі. Якщо військовий пройшов реабілітацію і йде на місяць у відпустку, ми надаємо йому домашню програму та підтримуємо контакт,
– ділиться Зоряна Сободило. 

Олег Лутчин з дружиною та дочкою / Фото з особистого архіву

Лікарі можуть зменшити страждання: про психологічне відновлення військовослужбовців

Лікар-психіатр, завідувачка Центру ментального здоров'я лікарні Святого Луки Софія Гречух працювала з військовослужбовцем Олегом Лутчиним. Вони познайомилися в серпні минулого року та одразу знайшли спільну мову. Каже, що він – унікальна особистість, яка буде йти до своєї мети попри все. Олег має потужну групу підтримки: дружину, доньку та побратимів, які постійно до нього приїжджали. Попри складні обставити, чоловік намагався знаходити позитив у всьому.

Я – жінка, яка ніколи не воювала. Тому очевидно, що бар'єр буде завжди. Як і будь-хто інший, я не зможу всього цього зрозуміти, тому що не мала такого досвіду. Але все ж таки нам було не складно будувати взаємостосунки. Він легко відкривався, а я намагалася максимально зрозуміти, чим можу допомогти,
– розповідає Софія Гречух.

Окрім особистих розмов, спеціалістка намагалася проводити групові терапії разом з іншими захисниками, які перебували на реабілітації. Вона рідко приходила у медичному одязі, тому що звичайний викликає менше спротиву.

Я приходила до них у палату, оскільки у мене кабінет на другому поверсі, а багато хлопців на кріслах колісних, і ми всі разом розмовляли. Зазвичай починали з чогось позитивного й інколи переходили до складних моментів. Наприклад, говорили про жахіття, про те, що їх лякає у майбутньому, про те, що викликає гнів. Моє основне завдання було виявити ті речі, з якими я можу допомогти,
– пригадує лікар-психіатр.

Палата, в якій лежить Олег Лутчин / Фото 24 Каналу

Головне в стосунках з пацієнтами, які мають травматичний досвід, фізичний або психоемоційний, – не тиснути на них, щоб вони не відчували себе в небезпеці. Найчастіше до Софії звертаються з такими скаргами: порушення сну, нічні жахіття, поганий настрій, дратівливість, тривога, інколи – панічні атаки. Рідко, але в деяких людей бувають і думки про суїцид.

Часто пацієнти після ампутації мають болі, особливо в кінцівках, яких не існує, або пальцях. Коли я просила назвати від 1 до 10, наскільки сильно болить, то чула цифри 7-8 і більше. Тобто це нестерпний біль. Ми, як лікарі ментального здоров'я, можемо зменшити страждання,
– зазначає завідувачка Центру ментального здоров'я лікарні Святого Луки. 

Олег Лутчин під час реабілітації / Фото "Незламні"

Я бачив неабияку жагу до відновлення, – про операцію на обличчі Олега

Декілька місяців тому в Олега була ще й пластична операція. Лікарі відновлювали форму носа, оскільки його кінчик посікло осколком. Лікар-онкохірург та реконструктивний хірург Першого медичного об'єднання Львова Салинко Руслан Миколайович розповідає, що військовослужбовцю не давала спокою зовнішня вада та викликала психологічний дискомфорт. Спеціаліст хотів, щоб Олег бачив себе в дзеркалі звичним, тому попросив у нього фотографії носа до поранення, аби відтворити таку ж саму форму.

Олег зараз оптимістичніший, у нього більше світла в очах, вже є чоловіча впевненість в голосі. При першому нашому знайомстві я бачив неабияку жагу до відновлення. Він ходив у спортзал та постійно працював зі своїми м'язами. Навіть кинув палити на той період, який я рекомендував, коли ми готувалися до операції на кінчику носа. Це було важливо для приживлення клаптя і загоювання рани. Такий сильний духом хлопак,
– пригадує Руслан Салинко.

Мабуть, найважчим для військовослужбовця була не сама операція, а п'явки на носі. Їх довелося поставити, адже у клапті був венозний застій. Тобто кров по артеріях добре нагніталася, але погано відтікала по венозній системі. Захисник навіть жартував, що вже усім передзвонив та написав заповіт.

Олег надихає, бо я бачу різних пацієнтів. Я бачу тих, які здалися. Навіть відмова від паління. Багато хто каже: "Я не згоден". Не хочуть міняти свій режим, ходити до спортзалу. Махають рукою і йдуть далі. Олег дуже стійко це все переніс і класно тримався,
– говорить Руслан Миколайович. 

Олег Лутчин після операції на кінчику носа / Фото 24 Каналу надав пацієнт 

Пацієнт має бути психологічно готовий працювати у команді з лікарем: про реконструктивну хірургію

Кожне поранення обличчя – індивідуальне: є ураження лицьового нерва, естетичні та функціональні порушення. Руслан Салинко – фахівець з реконструкцій обличчя м'яких тканин, нині розвивається й у напрямку Smile Reanimation або Facial Reanimation. Це коли внаслідок лицьового паралічу утворюється асиметрія обличчя, яку відновлюють за допомогою оперативних втручань. Він також спеціалізується на раках шкіри та обличчя, після яких утворюється дефект із функціональними порушеннями.

Якщо пацієнт психологічно не готовий працювати у команді з лікарем, то відмовляємо в операції. Йому потрібно йти на ряд самопожертв: змінити свій режим життя або десь потерпіти, бо може боліти. Хронічні захворювання, наприклад цукровий діабет, – також є причиною відмови, тому що можуть виникати ускладнення,
– наголошує лікар-онкохірург.

Дуже цікаво Людське тіло надзвичайно тендітне․ Краса незламних героїв у фото та проблема безбар'єрності

Пластичні операції можна робити й дітям, й новонародженим, звісно, з дозволу батьків. Однак у сфері, в якій працює Руслан, – з 18 років. Адже є дитячі хірурги, дитячі щелепно-лицьові хірурги, реконструктивні хірурги, що працюють із вродженими дитячими вадами, наприклад із розщепленим верхнім піднебінням.

Треба вміти правильно реабілітувати пацієнта після реконструкцій обличчя. Якщо не дотримуватися стандартів, наприклад тих, які стосуються догляду за рубцем, то він буде дуже помітний, негарний та спотворюватиме обличчя. Тому необхідно мотивувати спеціалістів не лише на проведення таких операцій, але й на навчання, оскільки внутрішнього запалу надовго не вистачить. Однак зараз наш досвід, накопичений за минулі роки, переважає світовий. Він цікавий колегам з Європи та Сполучених Штатів Америки,
– зауважує Руслан Салинко.

Не вірила, що хтось може допомогти, – Наталія про поранення та втечу з Рубіжного

63-річна Наталія Апалькова отримала поранення обличчя на власному подвір'ї, коли 24 березня 2022 року в її будинок у Рубіжному, що на Луганщині, прилетіла російська міна. Жінка жила там багато років, хоча сама родом з села Медці Хмельницької області. Великий осколок, 3,5 сантиметра, попав у праву руку, а ударною хвилею ще й знесло щелепу.

Тоді були страшні обстріли. Коли це сталося, я почала захлинатися власною кров'ю. Попрощалася зі сім'єю, бо не вірила, що хтось може допомогти у такій ситуації. Сестра побігла до наших військових, а вони відвезли у лікарню, у якій вже не було світла, води та вікон. Хірург просто обробив дезінфектором руки, підшив дещо і дав пачку знеболювальних таблеток. Він сказав сестрі: "Якщо хочеш, щоб вона залишилась жива, то тікайте звідси як можете",
– згадує той жахливий день Наталія Апалькова.

Наталія проживала у місті Рубіжне (Луганщина) / Фото 24 Каналу надав син жінки

Разом з родиною Наталія тікала з Рубіжного через окуповану територію. Ішли сильні бої, тому по-іншому виїхати не могли. Рятувалися на бусі кума сестри, а за кермом був сусід. По дорозі зупинилися в одній з лікарень, де хірург та травматолог вкололи пораненій у плече лідокаїн. Медики сказали терпіти, вручну видалили осколок та все перев'язали.

Нарвалися на блокпост кадирівців. Мене закидали куртками ззаду, тому що такі важкі поранені їм не потрібні, могли просто розстріляти. Подивились паспорти: старий чоловік та бабця, жінки – і махнули рукою. Після нас вже розстрілювати почали. У Лимані, на українському блокпості, хлопці побачили, що я важка поранена, і дали зелене світло, щоб бігом пропускали. У Дніпрі нас забрав молодший син, повезли у Рівне, у лікарню. Близько 18:00 мені зробили першу операцію на руку. Сьома доба після поранення. Далі лікування пішло за планом,
– ділиться спогадами жінка.

Наступного ранку Апальковій зробили операцію і на руку, і на щелепу. Вже потім почали діставати осколки з шиї та обличчя. Пані Наталія спершу навіть не дозволяла молодшим онукам дивитися на себе.

Таке втручання в Україні проводилося вперше: про операцію на обличчі Наталії та реабілітацію

Одного дня, напередодні Нового року, жінка разом з сестрою дивилася телевізор, де показали рекламу про проєкт "Не До краси". Зв'язалася з реабілітаційним центром "Незламні", надіслала всі необхідні фотографії та документи, потім її запросили на консультацію. На той момент у Наталії був кривий ніс та косий рот, а також – проблеми з диханням.

Лікарі сказали, що потрібно робити складну нейрохірургічну операцію, яка в Україні проводитиметься вперше. Було страшно, але наша героїня обговорила все з сім'єю та погодилася. Перед хірургічним втручанням пацієнтка переживала та навіть пила заспокійливе, однак налаштовувала себе так: якщо життя дає шанс, то його потрібно використовувати. Операція тривала шість годин та пройшла успішно.

Ми познайомилися на передопераційному огляді. Підготовка до операції тривала близько місяця. Активно допомагав один зі світових лідерів та спеціалістів у цьому напрямі Даніель Лабе. Він надав нам відеоматеріали зі своїх операцій та реабілітаційні протоколи, згідно з якими ми розробляли план для Наталії,
– каже реконструктивний хірург Руслан Салинко.

Наталія після операції / Фото 24 Каналу надав син жінки

Десь на другий-третій тиждень після операції у пацієнтки утворилася незначна серома, тобто скупчення рідини в місці, де проводилася операція. Однак згодом її ліквідували. Основний етап операції проводили Руслан і щелепно-лицьовий хірург. Коли потрібно було відкрити носовий вхід, звужений рубцевою тканиною, приєднався отоларинголог.

До операції та післяопераційного періоду пані Наталію готував психолог, оскільки були певні нюанси. Обмеження, наприклад, стосувалися того, що потрібно було носити компресійну білизну на обличчі, щоб зменшити набряки. Під час самого хірургічного втручання труднощів не виникало, хоча воно було й складне.

Є багато анатомічних зон, які критично важливі для життя пацієнта, функціонування міміки та симетризації. Також слинна залоза, протоки слинних залоз, лицевий нерв, гілки лицевого нерва, які при пошкодженні могли завдати додаткових проблем. Коли йде виділення скроневого м'яза, важливо не задіти судини, які його живлять, та нерви, інакше операція пішла б нанівець,
– зазначає спеціаліст.

Реабілітація після таких травм триває від 6 місяців до 1 року. Наталія Апалькова приїжджає до лікарів та перебуває під їхнім постійним моніторингом. Однак жінка оптимістично налаштована, а це дуже надихає спеціалістів на те, щоб разом досягти хороших результатів.

Наталія після поранення / Фото "Незламні"

Зараз Наталія проходить реабілітацію. Зокрема, ходить на масажі, робить вправи, які їй показав міотерапевт, лежить в барокамері та приймає ліки, що допомагають знімати набряки. Жінка наголошує, що все потрібно робити чітко та за правилами, адже великі навантаження не дозволяються. Каже, що найважче під час відновлення – налаштувати себе на те, що потрібен час, адже хочеться, щоб все пройшло якомога швидше. Однак має основну підтримку – сім'ю, яка дає сили. Онуки малюють малюнки та чекають, коли бабуся одужає.

Потрібно брати себе в руки. Є сім'я, онуки, діти, різні турботи, як і в кожної людини. Все це допомагає перемикатися, щоб не збожеволіти. Психологічно налаштовую себе, що все тимчасово: поправимо, тільки потрібен час. Не варто звертати увагу на те, що на тебе дивляться. Загалом, до речі, люди нормально реагують, вони усе розуміють. Краса – це про внутрішній світ. Якщо людина знаходить спільну мову та гармонію з навколишнім середовищем, то має гарний вигляд. Хоч вона з пораненням, хоч без,
– розповідає Наталія.

Після реабілітації жінка планує вийти на роботу. У вільний час працює на городі або у саду, оскільки це допомагає відволікатися. Вона мріє про мир, але у Рубіжне повертатися не планує, адже там не залишилось ні квартири, ні будинку. З гарного європейського міста російські загарбники зробили руїни. Нині з місцевим населенням зв'язку немає. Нове життя Наталія почала будувати в рідному селі.

Зруйнований будинок після влучання / Фото 24 Каналу надав син Наталії

Не треба витріщатися та жаліти: як  поводитися з людьми після поранень 

Лікар-психіатр Софія Гречух пояснює, як правильно поводитися з людьми після ампутації та тими, хто отримав травми обличчя. Каже, що основне правило – не витріщатися та не шкодувати їх. Жалість – це відчуття, яке зазвичай викликає агресію та злість. Не варто й пропонувати допомогу, коли про це не просять, адже пацієнти намагаються адаптуватися до життя.

Коли виникають труднощі, то самі просять про допомогу. Не треба лізти обніматися, коли вони цього не хочуть. Тактильні контакти без дозволу є абсолютно неприпустимими. Річ у тім, що людина може мати якийсь травматичний досвід, наприклад катування. Своїми благими намірами ви можете викликати у неї ретравматизацію,
– зазначає Софія Гречух.

Рідним та друзям потрібно ставитися до людей з інвалідністю так само, як до травми. Адже вони не є неповносправними. Не варто все робити за людину, "дмухати на молоко", оскільки так вона почувається безпорадною. Під час реабілітації виходять феноменальні результати, коли пацієнти бачать, що до них ставляться нормально. Гіперопіка, навпаки, шкодить.

Пацієнти, у яких є підтримка рідних або побратимів, значно краще виходять з післяопераційних та посттравматичних станів. Також важливий психоемоційний супровід фахівців, однак до цього змушувати не можна. Людям, які отримали травму, треба оптимістично себе налаштовувати, щоб краще реабілітуватися. Якщо є необхідність, то допомагає медикаментозна терапія, наприклад антидепресанти, препарати для сну чи від болю,
– пояснює завідувачка Центру ментального здоров'я лікарні Святого Луки.

Українське суспільство ще не зовсім розуміє, що психіатр – це такий самий лікар, як стоматолог, хірург чи травматолог. Однак пострадянська травматична історія з кожним поколінням слабшає. Люди, народжені в середині 90-х та пізніше, вже набагато простіше ставляться до психотерапії.