Серіальна культура все глибше вкорінюється в побут пересічного глядача. В нас усі звикли, що серіали – це зазвичай мильні опери, "русскіє мєнти" чи придуркуваті ситкоми із закадровим сміхом. Але за океаном ТБ-сегмент давно пішов іншим шляхом.
Читайте також: Антропоморфні коні-алкоголіки, божевільні вчені та інші кислотні мультсеріали сучасності
Це був довгий шлях, який налічує цілу купу серіальної продукції, яка часом нічим не поступається "серйозним" касовим фільмам. Чого вже варті серіали "Твін Пікс" від Девіда Лінча чи "Клан Сопрано".
Сучасні серіали продовжують свою переможну ходу, змушуючи цілий світ дивитися "Гру престолів", "Ходячих мерців, "Шерлока", Breaking bad чи навіть продукцію кіноканалу Netflix, чиї серіали можна сміливо показувати в кінотеатрах.
Хоча трапляється, що навіть вдалі проекти з часом перетворюються в мильні опери, доживаючи до посивілих 7-го, 8-го сезонів і так далі, коли сюжет буквально висмоктують із персонажів, яким вже просто нікуди рости чи рухатись, крім як по колу.
Але навіть серед таких доволі якісних, але все одно масових продуктів, з’являються серіали, які намагаються зайняти ідеальну нішу, будучи популярним і лишаючись при цьому складними та елітарним.
Mr. Robot
Оur democracy has been hacked
"Пан Робот", як його встигли перекласти українською, ще з пілотного епізоду привернув до себе увагу. Перший епізод показали на одному з фестивалів, а потім виклали на Youtube і боси студії одразу підписалися на другий сезон, не встиг ще вийти перший.
Сюжет описує життя спеціаліста з кібербезпеки Еліота, який вдень працює на велику компанію, а вночі для власного задоволення "підпрацьовує" хакером. Тільки Еліот не обкрадає через Інтернет банки. Він викриває злочини не найкращих людей і змушує їх якщо не мінятись, то, принаймні, припинити свої "діла гріховні".
Це не зовсім ідеалізація образу, Еліот скоріше просто мститься покидькам, які породжують гидоту – Еліот далекий від образу героя, він просто травмований соціумом кібергеній, хоча куди ж серіалу без харизматичного персонажа у головній ролі, який має викликати у людей симпатію.
Можливо саме звідси і зявляється лозунг "Fuck Society", в честь якого і назвали таємну хакерську організацію.
Але одного разу Еліот зустрічає загадкового Пана Робота, який пропонує йому підірвати сучасну економічну систему, що тримає в борговій ямі добру частину населення Землі.
Бунтар Пан Робот, виявляється, має свою власну хакерську групу, яка й працює над тим, аби завалити, зокрема, і ту компанію, в якій офіційно працює Еліот. Еліот вагається, але згодом приєднується до повстанців.
Тільки не все так просто, як здається на перший погляд. Еліот – психічно хворий. Його переслідують галюцинації, йому важко спілкуватися з людьми, в нього фактично немає друзів, з якими він міг би бути відвертим.
Життя Еліота – внутрішнє пекло психічних травм та захворювань, від яких немає жодних ліків, адже хвороба пустила коріння так далеко, що стала рушієм формування Еліотової особистості. Можливо, "одужати" для нього означає і втратити значну частину себе. Ця лінія сюжету займатиме левову частку сюжету серіалу.
Досить банальною та неприємною стала тенденція сучасних серіалів вводити "ненормальних" персонажів. Найкращим прикладом є серіал "Шерлок" з Бенедиктом Кембербетчем. Його персонаж геній, якому важко соціалізуватись, в нього також є нотки божевілля, але вони жодним чином не заважають йому бути харизматичним та приємним для глядацького ока героєм.
В той час як божевілля не таке привабливе та безпечне, як може здатися на перший погляд. Тому що божевілля – це відсутність контролю, тому жодного сюжету не сталося б, якби героям не спрощували їхні психічні розлади.
Реальність та непривабливість божевілля можна ідеально простежити на прикладі письменника Велимира Хлєбникова та Даниїла Хармса, про яких його сучасники лишали неоднозначні спогади. Хоча слід зазначити, що Еліотове божевілля прикрасили не надто сильно – але достатньо для того, аби персонаж полюбився аудиторії та зміг функціонувати в цілях історії.
Даниїл Хармс. Фотографія з слідчої справи № 2196. 1941 рік.
Спершу Еліот загорається бажанням помститись великим світу цього та докопатись до розгадки, хто ж цей таємничий Пан Робот, який стає для Еліота чимось більше, аніж просто випадковим побратимом по революційних діях.
Але спіраль сюжету закручується, починають вмирати люди, таємниця особи Містера Робота вводить Еліота в повноцінне божевілля, яке він довго в собі приховував, а війна між хакерами та всім світом лише набирає обертів.
Цікавий серіал і поставленими питанням – не лише набившою оскому темою про суспільство споживання та тотальної вразливості інтернет-суспільства перед кібератаками, які, при великому бажанні, здатні вплинути на хід історії.
Це також роль людини в сучасному світі глобалізації та капіталізму. Світ рухається в прірву і виходу з цього немає. Але соціум до останнього намагається жити і виживати. Хтось просто собі існує. Хтось намагається видертись на вершину фінансової піраміди. Хтось просто всіх валить.
Але Еліот втрачає контроль цілковито – його демони, які привели його до революції та зміни свого способу життя, почали вбивати та поглинати його особистість. Все, що йому лишається – це сховатись та спробувати вгамувати свою розбурхану психіку. Десь так закінчується перший і починається другий сезон – з тотального розбрату та нерозуміння, куди рухатись далі.
Окрім досить цікаво закрученого сюжету, який, тим не менше, часом справді видає не зовсім свіжі та оригінальні сюжетні ходи (як кінцівка першого сезону, коли стає зрозуміло, хто такий Містер Робот – десь ми вже це бачили цей "твіст"), серіал захопив іншим.
Подачею історії, поставленими питаннями, та операторською роботою. Самими стилем та атмосферою, сміливістю експериментального підходу – це завжди ризики, ставити щось нове, змішуючи, здавалося б, нецікаві для масової аудиторії інгредієнти.
Довгі, майстерно поставлені сцени, незвичні ракурси, наголос на характерах персонажів та їхній взаємодії. Сюжет серіалу досить статичний, екшену тут небагато, але він завжди до місця і застає зненацька. От наче все тихо й спокійно, а ось глядач намагається оговтатись, що це щойно було і звідки прилетіли кулі.
Все ж таки, Mr. Robot – це серіал стилю та історії, хай іноді справді "можна було б і краще". Головну роль тут відіграють діалоги персонажів та сюжет, режисер часто приносить щось нове та свіже в оформленні подачі матеріалу – це серіал для спокійного та вдумливого перегляду для тих, хто звик слідкувати за перебігом подій і очікувати чогось більшого, аніж просто happy end.
Black Mirror
Якщо до Mr. Robot ще можна причепитись за певну недоробленість, то знайти критичний відгук на цей серіал справді важко. Назва "Чорне дзеркало" походить від чорного дзеркального зображення, яке можна побачити у вимкненому моніторі комп'ютера. Таким чином автори ідеї вже натякнули нам, про що серіал.
Проект фактично одразу став хітом, хоча його жодним чином не можна назвати простим чи масовим. Більшість навпаки може назвати його нудним або жорстоким. До арт-хаусу, звісно, ще далеко, але кожна серія, яких в кожному сезоні небагато, є, по суті, окремим трилером з неочікуваною розв'язкою.
Сюжету як такого серіал не має, кожна серія є самодостатнім мініфільмом: зі своїми сюжетом, персонажами, історією, питаннями та висновками. Це, по-перше, не перетворює серіал в затягнену жуйку, яка спекулює харизматичними персонажами, яким насправді вже нікуди розвиватись та, по-друге, встановлює новий рівень якості для серіальної продукції. Переплюнути "Чорне дзеркало" в професійності та масштабі буде досить важко.
Попри відсутність однієї історії, серіал протягом всіх сезонів обігрує кілька основних тем: це тотально роботизація суспільства та вплив соціальних мереж на наше життя.
В одній із серій кільком випадковим людям доводиться виконувати різні жорстокі завдання, аби зловмисники не злили їхні таємниці в мережу. Саме через комп'ютери та телефони хакери вкрали суперечливі персональні дані, які й дали привід для маніпуляції: компромат в обмін на жорстоку гру.
Мовби натякаючи: людство надто сильно довірилось гаджетам, а інтернет може полонити та зламати не гріше від іншої в'язниці. В іншій серії ще більше обігрується тема жорстоких реаліті-шоу, до яких невпинно рухається людство.
В ще одній серії невідомий маніяк влаштував флеш-моб гру: користувачі інтернету можуть самостійно обрати його жертву, якщо допишуть її ім'я до тегу #death_to_. Таким чином саме народ, як заведено в справжніх демократичних країнах, буде вершити суд над злочинцями: вмирає той, кого добрий соціум ненавидить найбільше, той, хто найбільший мудак.
От тільки це лише верхівка айсбергу, бо справжньою ціллю невідомого було показати суспільству, чого варте слово в інтернеті і що таке персональна відповідальність кожного перед власними словами в безликій мережі.
Дія серіалу зазвичай відбувається в недалекому майбутньому та обігрує одну чітку сюжетну лінію. Загалом, це андоїдизація суспільства – це вже можна побачити, дивлячись на високотехнологічні протези.
Щось подібне також зачіпають в кіберпанкових книжках чи фільмах (Філіп Дік, Вільям Гібсон). Подібні ж питання піднімав і Айзек Азімов, придумавши Три закони робототехніки, тільки без роботів – серіал все ж таки тримається в рамках науково-фантасичних припущень.
Проект насправді піднімає як класичні філософсько-етичні питання, так і ті, які з'явилися сьогодні чи напевне з'являться завтра. Наскільки далеко людина може просунутись заради виконання власних бажань? Чим є зрада і чи етично переносити свою свідомість в комп'ютер? Що таке особистий і віртуальний простори, та хто має право вирішувати, кому можна жити, а хто апріорі винен?
Кожна серія як загадка. Жодної передісторії чи пояснень, жодної чткої моралі, сюжет починається наче зсередини і завдання глядача – максимально швидко передбачити кінцівку. І вирішити для себе, що він щойно побачив і якби він вчинив у цій ситуації.
Особливу увагу потрібно звертати на деталі: жодний кадр не є зайвим і якщо автори хоча б на секунду затримались на чомусь "сторонньому", значить, то напевне підказка на майбутнє.
Тому серіал можна радити усім, хто любить "розумне" та якісне кіно, цікавиться темою впливу соціальних мереж та просто любить подумати, переглядаючи кінострічки.