У чому таки сенс задуманого?

Читайте також: У мережі відкрили збір коштів на останній фільм Леоніда Кантера

Журналісти 24 каналу зустрілися з кінокомандою – режисером Ярославом Поповим та продюсером Катериною Мізіною, а також мандрівником-білорусом Кирилом Кравцовим, який довіз з Леонідом табурет до найпівденнішої точки – мису Горн та репером-чилійцем Бебо, у ресторані якого сміливці й випікали національні "пундики" в очікуванні корабля, що пришвартував їх до вершини.


Леонід Кантер та Кирило Кравцов сидять, прижмурившись і посміхаючись

Уже через лічені години друзі Кантера попрямують на Обирок, щоб зануритись у сповнений любові і життєлюбства кінофестиваль.

А поки у теміні дерев Національної кінематики України і маленькій кімнатці, де народжувались попередні фільми, ми говоримо про те, якою була подорож зсередини, що Леонід Кантер дав світу, а також чому стрічка "Людина з табуретом" має вийти на екрани, чому без матеріальної підтримки не обійтись і чому, зрештою, це набагато більше, ніж просто фільм…

Кириле, у 2010-му році ви доєднались до табуретної подорожі у складі білоруської команди. Що вас спонукало взяти речі і поїхати?

Те, що я зустрів Леоніда Кантера.

Як познайомились?

Це був початок експедиції – він ніс табурет на Північний океан. Прийшов у Гомель, шукав нічліг і лишився у мене на три дні. Ми так здружились!

Мені настільки сподобалась ідея, що я звільнився з роботи і пішов з ним мандрувати. До цього працював в офісі сім років, а після – більше ніколи!


Леонід Кантер і Кирило Кравцов несли табурет разом до Тихого океану

Оця ідея – піти з табуретом до океану – "думковірус", адже у кожного є табуретка вдома, і кожен спроможний її взяти і спробувати віднести до океану. Але далеко не кожен наважиться. А от він її взяв і несе, і нічого йому не заважає…

Я і раніше любив мандрувати, але за планом. А от Леонід відкрив мені очі, як можна спонтанно мандрувати всім світом, знайомлячись з людьми і відкриваючи для себе багато нового.

Ви готувались до подорожі разом рік на Обирку?

Ага. Ми готувались робити фестивалі. Остання табуретна подорож через Америку мала містити в собі 8 фестивалів. У Білорусі ми теж вчились робити фестивалі. Це спонукало і мене знайти хутір у своїй країні і зараз жити на ньому. "Червоний костричник" зветься.


Кирило Кравцов два дні тому у стінах кінотеки

Про які фестивалі мова?

Невеликі на кількасот людей, де виступають музичні гурти, є фотографи, арт-виставки, художники, майстеркласи. Тобто це одночасно можливість щось побачити, чомусь навчитись і познайомитись з цікавими людьми, яким теж цікавий такий фестивальний відпочинок у сільській місцевості.

Що для вас проект "Людина з табуретом"?

Уявіть, до мандрівки я вже розвинув свій бізнес. Але коли полетів в Америку, то кинув його! І по поверненню повністю змінив своє життя. Став жити на хуторі і розвивати його. Це просто перевернуло моє життя з ніг на голову. Дало мені трамплін, великий стрибок у саморозвитку.

Що змінилось?

У мене не було все погано, а стало добре. І до того я жив позитивно. Але у подорожі кожен день – вибух мозку. Щодня я бачив щось таке, що ніколи не бачив раніше. Що дала подорож?

Подорож розбила межі у мізках і дала розуміння, що можливо все!

Що найбільше дивувало чи шокувало під час подорожі?

Виявилось, що люди у всіх країнах, які б не здавались різними, однакові.

У всіх людей, які мандрують, є ризик лишитись без грошей, не знаючи мови, у чужій країні. Цей страх чомусь дорівнює страху смерті. Всім здається, що вони обов'язково помруть. Але якщо є поряд люди, то померти неможливо! Вони просто не дадуть це зробити.

Ми ж ніколи не просили допомоги, але завжди були дуже позитивними і відкритими до світу, тому притягували таких же людей, які нас запрошували додому, могли нагодувати, покласти спати.


Експедиція влаштовувала колоритні фестивалі

Щодень я дивувався від того, наскільки світ повен хороших людей. Як тобі не намагались розповідати у дитинстві, що світ повен поганих людей…. Але це виявилось неправдою! Усі люди хороші. Погані – це ті, в яких настрій поганий або щось не так йде в житті. 100% людей хороші – це основне розуміння, що мені дала подорож.

Фінал подорожі успішний. Знаю: табурет донесли, і не біда, що іграшковий Магдаленин. Що відчували на мисі Горн?

Я довго думав, що відчуватиму, коли опинюсь на вершині. Буду плакати? Сміятись? Радіти?

Але коли ми туди припливли, "застопивши" військовий корабель, коли нас привезли на шлюпці на сам острів, я відчув неймовірний спокій. Це мене навіть здивувало. І трохи прикро, що все закінчилось. Бо мені дуже подобалось мандрувати разом і хотілось продовжувати. Але це був кінець проекту, і я прилетів додому.


Щасливці на борту військового корабля, що відвіз їх на мис Горн

Ярославе, ви знали Леоніда 20 років. Були учителем в університеті кіно, театру і телебачення. Робили разом фільми. Упевнена, що під час співтворчості ви стали не лише університетським учителем. Леонід дещо взяв від вас. Що ви почерпнули від нього?

Не знаю, чи я навчився цього остаточно, але він вчив, мабуть, всіх, хто з ним був разом, що мрії можна здійснювати. І це треба робити. Як? Спочатку потрібно зрозуміти, чого ти хочеш. Це найскладніше. Потім подумати, як можна до цього дійти. Потім це розписати, взяти себе в руки і діяти.


Ярослав Попов знав Леоніда Кантера 20 років

Що Леонід дав українській документалістиці?

Знаєте, він дуже креативний. Режисерство – одне з його багатьох покликань. Леонід брався за все, що можна, і не боявся експериментувати. Він привніс у кінематограф зовсім нові схеми виробництва і просування, поєднування анімації і документальністики при творенні фільмів, починаючи з нічого.

Ви – режисер монтажу повнометражних стрічок Кантера "Добровольці Божої Чоти" та "МІФу". Як було працювати в компанії з Леонідом?

Ми один одного розуміли. Це важливо при такій співтворчості. Він дуже пунктуальний і вимогливий до себе. Робота з ним дисциплінує.

Яке враження від весняного американського туру, в який творча команда вирушила з фільмом "МІФ"?

Враження чудові. Люди сприймали дуже близько до серця. Було так багато питань. Деякі люди говорили, мовляв, незважаючи на те, що тема фільму важка, після його перегляду з'являється відчуття полегшення. Це відчуття у мистецтві зветься катарсисом.


Ярославу Леонід доручив робити найбажаніший фільм

Як це частково відбулось з певним колом людей після відходу Леоніда, які почали відчувати багато любові до світу?

Не зовсім так. Цю подію не так швидко можна зрозуміти, адже це не просто смерть на війні. Тому ще таке очищення у глядачів попереду Можливо, тоді, коли ми зробимо фільм "Людина з табуретом".

Ярославе, Леонід привозив вам матеріали з мандрівок до всіх чотирьох океанів, а ви займались монтажем фільмів. Як вам було працювати?

Дуже цікаво! Знаєте, досвід людини, а особливо митця, містить не тільки те, що у житті сталося, а й побачене, почуте або прочитане. Тому якоюсь мірою, ніби, і я теж подорожував, бо занурився у ці відео. Адже було багато годин зйомки. Наприклад, зараз робимо фільм про останню подорож, про табуретний проект, про Леоніда, зрештою. Є 120 годин матеріалу!


120 годин матеріалу відзнято під час подорожі до Тихого океану

Роботу над фільмом "Людина з табуретом" ви починали разом. Не секрет, що напрацювання і вказівки щодо фільму він лишив вам у прощальному листі. Задумувалось, що стрічка має надихати на здійснення мрій і життєлюбство. Однак, після добровільного відходу з життя Леоніда це подати буде таки важче… У вас випрацювався цілісний підхід?

Ми мали сценарний план фільму. Задумували, що зробимо веселий життєрадісний фільм про велику подорож тривалістю в один рік. До речі, Леонід у своєму останньому листі до мене так і попросив: "Хай це буде фільм веселий, життєствердний і про любов".

Любов – це точно єдине, що може поборотися зі смертю. Успіх і щастя не зможуть цього зробити. Тому нам ніяк не оминути цю тему зі смертю Леоніда. Цього чекають і люди, і він цього заслуговує, щоб ми, не боячись, сказали. Адже це його життя, і ми не можемо вдавати, що нічого не сталося.

Відтак цьому буде присвячений окремий епізод близько до фіналу фільму. І наше завдання у тому, щоб все інше було якомога веселим, легким, пригодницьким.

У цій діжці має бути мед, але без тої ложки дьогтю нам не обійтися.

Як ви востаннє контактували з Леонідом?

У неділю у чотирьох ми працювали над фільмом шість годин у цій кінотеці. Якийсь прорив намітився. Було дуже класне відчуття полегшення. Якраз у цей день у наших стосунках відбулось просвітління, що мене дуже порадувало. І він пішов о четвертій годині, спитавши, чи не буде потрібен найближчі три дні. Ми сказали, що ні, мовляв, потім зустрінемось, коли буде потреба щось обговорити. Це було в неділю, а в понеділок увечері його вже не стало.

Коли почали разом з Леонідом роботу над фільмом?

З початку року. У турі по Штатах ми проговорювали, що беремось вже за фільм не про війну. Тоді я почав освоювати цей матеріал. Дійсно 120 годин – це багато. Два місяці пішло на те, щоб тільки його продивитись і структуризувати. А далі мені треба було приймати важливе рішення. І нарешті я кинув роботу на телебаченні.

Активно працювали над фільмом останні кілька тижнів. Вже були змонтовані деякі шматки. Але мене дивувало, що Леонід не горів дивитися. Він відмовився його робити сам і передав мені повноваження, бо важко робити фільм про себе. Розумієте, він у головній ролі, тому не зміг би ставитись об'єктивно. Але я думав, що ми будемо радитись, бо якось однаково бачимо. Його зауваження важливі для мене.


Сценарний план "Людини з табуретом" на стіні кінотеки

Зараз важко, бо немає того, з ким можна близько порадитись. Але є друзі-професіонали. Ми попрацюємо, тому я думаю, що буде класний фільм, вихід якого заплановано на початок жовтня.

Над чим зараз триває робота?

Катя: Над доопрацюванням сценарію і монтажем певних епізодів. Ми підбираємо музику, працюємо з композиторами і аніматорами. Вже вимальовується вся історія і засоби, які ми будемо використовувати.

Ярослав: Робота просувається кожного дня. Леонід започаткував ідею поєднувати документальний фільм з анімацією, як то можна було простежити у "МІФі". Сподіваюсь, зробимо ще крок у цьому напрямку. Разом з дорослими подорожувала маленька донька Леоніда Магдалена, яка збирала казки. Ми їх анімуємо. Завтра зустрічаюсь з аніматорами.


У новому фільмі казки будуть анімованими

Ви відкрили "Спільнокошт" для збору 400 тисяч гривень на фільм, як те заповідав Кантер. Для чого потрібні гроші?

Катя: Ми робимо фільм не лише тому, що так хотів Леонід Кантер. Почали роботу разом і дуже багато мали планів щодо фільму і його подальшої долі. Звісно дуже хочеться його завершити, тільки тому, що ми всі дуже любимо Леоніда.


"Вкласти кошти у фільм – надійний спосіб допомогти дітям Кантера надалі"

Але. Крім цього, фільм надихатиме здійснювати мрії, жити, пізнавати світ і самих себе. Усе, що назнімав Кантер у своїй подорожі, усе те, що він створив і як він жив, дуже потрібно розповісти світові, а не тільки тим, хто знав його особисто. Його вчинками й ідеями, божевільною фантазією, яка комусь здавалась не з цього світу, хочеться довести, що немає нічого неможливого! Усе, що ви хочете втілити, втілиться, якщо будете щось для цього робити.

І ми дуже хотіли б, щоб цей фільм підтримали, бо хочемо зробити його якісно. Після того, як зробимо і почнемо возити по світу, передбачену у всіх прибутках частку Леоніда ми віддаватимемо його дітям. Це значно надійніший спосіб підтримати сім'ю і дітей в майбутньому, а не тільки зараз, коли їм дуже важко.

Леонід Кантер закликає підтримати створення фільму:

Ярослав: Ми хочемо залучати професіоналів, щоб плідно з ними працювати кілька місяців. Вони потребують коштів, бо не сидять без діла, і їм, як кожному, треба сім'ю годувати або на квартиру складати. Наповнимо фільм анімацією української студії "Ridni animation". Залучимо композитора – лідера гуртів "Даха Браха" та "OY sound system" Марка Галаневича. Звуковий супровід фільму створить класна команда "KWA sound production", яка робила звук для фільмів "Кіборги", "Міф", "Жива Ватра", "ТойЩо ПройшовКрізьВогонь".

Ярославе, що відчуваєте, працюючи над фільмом?

Коли народжується те, чого раніше не було, відчуваєш цікавість. Але думки над фільмом у мене весь час. Я просто прокидаюсь вже кілька тижнів і одразу думаю про фільм. Головне питання зараз, як інтегрувати останнє відео у фільм… Я трошки тривожусь, що ці думки заполонили все в моїй голові. Але це велика робота, і треба повністю їй віддатися. От зараз їхатиму на "Обирок". Відчуваю, що потрібно відволіктися.

Через лічені години ви вирушите на "Обирок". Який передсмак маєте перед фестивалем?

Ярослав: Бував там найпершої осені, коли вони тільки його купили в жовні 2007-го року. Відтоді приїжджав туди не раз. Мені буде там спокійно, затишно і гарно. Не маю жодних засторог. Я Кантера зрозумів повністю. Тіні на "Обирок" не лягло. Я б навіть хотів там пожити.


"Кіносарай" – 2016

Кирило: Відчуваю, що це буде зустріч найкращих друзів Леоніда Кантера. Вони приїдуть, аби згадати його і ті прекрасні моменти, які він подарував. Тільки що ми зустріли Бебо – нашого друга з крайнього півдня, він поряд з мисом Горн живе, а прилетів сюди ради цього фестивалю. І не лише він. Я з Білорусії, Густава з Аргентини…

Катя: Ніхто не може назвати це святом чи прощанням, чи похороном. Фестиваль не про це. Це про те, що лишив по собі Леонід Кантер. Він створив країну мрій, яку дуже багато людей полюбили, і в яку приїжджали його друзі з усіх куточків світу. Він їх зустрічав у подорожах і всіх запрошував погостювати на "Обирку".


Леонід Кантер навчив Катю Мізіну втілювати мрії

Тому це унікальне місце, яке наповнене його любов'ю і енергією. І вона звідти не зникла! Тому це буде зустріч дуже класних людей. Від неї залежить, що буде з Обирком, чи захочуть люди там зустрічатись надалі.

Читайте також: Ukraїner показав, як жив Леонід Кантер

А передсмак?

Знаєте, я не вірила, що мрії можуть здійснюватись. Я в принципі боялась мріяти... Чомусь мені ніхто не сказав, що можна мріяти, і що мрії взагалі можуть здійснюватись. За ту частину свого життя, яку я провела поруч з Леонідом, роблячи проекти і втілюючи мрії, я насправді переконалась, що це можливо! Дуже вдячна йому за це… А фестиваль буде особливим!

Підтримати створення фільму можна тут.