Він – моя найбільша гордість: історія кохання Олени та Ростислава – захисника українського неба

У розмові з Love 24 Олена поділилася їхньою з Ростиславом історією кохання. Вона зауважила: наразі коханий – її найбільша гордість.

Зверніть увагу Кохання – на першому місці: історія Ріти, яка пішла за покликом серця, та воїна ЗСУ Дмитра

У ніч на 24 лютого я спала так міцно, як не спала більше жодного разу

Скільки часу ви вже разом?

24 грудня буде 5 років.

Поділися, будь ласка, вашою історією знайомства.

Ми зустрілися на 24 Каналі. Я працювала seo-редакторкою, а Ростик долучився до відділу маркетплейсів. Певний час ми були колегами, а після корпоративу вирішили йти життєвим шляхом разом.

Олена й Ростислав познайомилися на роботі / Фото, надане Love 24

Як ви зустріли 24 лютого 2022 року?

Увечері 23 лютого ми повернулися з Кракова й приїхали до Івано-Франківська, де на той час вже орендували квартиру. Тривожні новини з'являлися з пів року до того. Я була впевнена, що щось станеться. Але загалом сумнівалися, що до Івано-Франківська долетить, й що окупанти взагалі цілитимуться по якійсь нашій інфраструктурі. На каналі ми постійно писали про тривожну валізку. Однак у мене її не було. В останній момент вкинула хіба книжку про "Гаррі Поттера" й велику упаковку Kinder, яку мені Ростик подарував ще на День Святого Валентина.

У ніч на 24 лютого я спала так міцно, як не спала після того більше жодного разу. Ростик працював над науковою роботою для університету. А вже під ранок прилетіло по місцевому аеропорту. Він – зовсім поруч. Загалом ми живемо майже біля злітної смуги.

Тоді на декілька місяців переїхали під Івано-Франківськ. До батьків Ростика. Але там виявилося ще небезпечніше: було ще ближче до аеропорту. Коли окупанти вдарили по ньому вдруге, стіни тремтіли. Зрештою, ми повернулися додому.

Зараз Ростик – моя найбільша гордість

Коли Ростик вирішив долучитися до Сил оборони? Як ти відреагувала?

У 2022 році Ростик здобував другу вищу освіту у Віденському університеті. Певний час після початку повномасштабного вторгнення він навчався онлайн. Це ще був відгомін пандемії, тому дозволили. У той час Ростик роздумував про вступ до ЗСУ, однак тоді ще не пішов. І я, і батьки Ростика просили його дуже добре подумати. Тоді кадрового дефіциту не було, оскільки дуже багато людей долучилися до Сил оборони.

А у 2023, коли все зайшло у глухий кут, Ростик вирішив брати академічну відпустку в університеті. Йому сказали, що захистити диплом онлайн все одно не дозволять. Приїхати до Відня можливості, звичайно, не було. Тому Ростик на той час попрощався з ідеєю про другу вищу освіту, й ми почали підшукувати вакансії у ЗСУ. Розглядали варіанти посад пресофіцерів або діловодів.

Спершу навіть не сподівалися на Повітряні сили. Думали, що потрібна спеціальна освіта. Але зараз Ростик – захисник нашого неба. Його завдання – виявляти повітряні цілі й повідомляти про них.

Як я відреагувала? Могла тільки прийняти й підтримати його рішення. Зараз Ростик – моя найбільша гордість. Хоча й довелося вчитися звикати бути самій й втримувати свою "кукуху". Зрештою, я поважала б будь-яке його рішення, окрім – переплисти Тису.

Іноді на день вдається повернути минуле життя / Фото, надане Love 24

Я маю бути сильною, бо Ростик – сильний

Що тобі допомагає триматися?

Я маю бути сильною, бо Ростик – сильний. Я маю бути підтримкою. Ростик не має думати, щоб, поки він у ЗСУ, я не суїциднулася ложкою на кухні. Він не має у вихідні шукати мені психолога. Коли ми разом, потрібні спільні позитивні емоції, а не моє напівмертве тіло.

Загалом не можна дозволити росіянам перемогти у нашій свідомості. Впасти у депресію, думати, що все пропало. Ростик налаштований оптимістично. І я – теж.

Світло можна знайти навіть у найтемніші часи / Фото, надане Love 24

Я вірю у Бога. Моя віра – моя опора. Я вірю, що Бог збереже Ростика. Зараз він має контракт на 3 роки. Ми не знаємо, чи за цей час настане перемога. Може, ми воюватимемо все наше життя. Але я точно знаю, що з Ростиком все буде добре. Ми доживемо разом до старості й побачимо наших внуків.

Моєю підтримкою стали близькі люди. Моя мама. Мама Ростика. Моя подруга Соня.

Варто й самій підтримувати себе. Кава, морозиво, робота, книги. Я дуже чекаю сезону, щоб вкотре передивитися "Гаррі Поттера". Ця історія (і книжки, і фільми) – мій антистрес.

Аби втримати "кукуху", я готова на все. Потрібно буде піти до психолога, – піду. Потрібно буде пити антидепресанти, – питиму. І я буду такою самою людиною, як всі, просто яка ще й п'є АД. Хтось – "спазмалгон", хтось – їх.

Я готова приїхати до нього куди завгодно

Як часто вам вдається побачитися?

Як коли. Іноді – раз у місяць. Іноді – раз у два. У День Повітряних сил Ростику дали вихідні, і ми провели їх разом. Я дуже вдячна за кожну можливість зустрітися.

Одного разу було таке, що я приїхала, а Ростика не відпустили. Тоді в дуже красивій орендованій для нас двох квартирі у мене стався нервовий зрив. Але я взяла себе у руки, купила морозиво, зробила собі каву та за раз подивилася третій сезон "Бріджертонів". Хоча й не люблю ту епоху, коли до жінок ставилися як до племінних кобил. А вже вранці – зібралася й взяла себе в руки. Хоча, коли повернулася додому, два тижні ні з ким не спілкувалася.

Я дуже сподіваюся, що Ростик це прочитає: я готова приїхати до нього куди завгодно, хоч на край світу. У будь-яку мить. Навіть якщо разом вдасться провести дуже мало часу.

Який твій найщасливіший спогад за час повномасштабної війни?

Олімпіада у Парижі. Коли наші дівчата-фехтувальниці вибороли свої медалі. Ми з Ростиком купили пів кавуна, персики й разом дивилися змагання. Я була така рада, що він – поруч, і я можу особисто сказати, як тішуся результатам наших спортсменок. Ми провели цей вечір так, як провели б його, якби не війна.

А другий – коли Ростика ще приймали до Сил оборони. Спершу він проходив співбесіди. Зокрема, у рекрутинговому центрі "Вовків да Вінчі". Там запропонували не ту посаду, на яку Ростик сподівався. Після цього ми зайшли у Гарнізонний храм помолитися. І наступний спогад – Ростику телефонують з тієї бригади, де він зараз.

А потім стався ще один дуже добрий знак. Вже в Івано-Франківську. У вирішальні дні я дуже хвилювалася, але коли проходила біля церкви й хрестилася з думками про це, повз пройшов воїн з шевроном майбутньої Ростикової бригади. Тоді я зрозуміла, що все буде добре.

Знаки підказують, що все буде добре / Фото, надане Love 24

"Я знаю, що все буде добре"

Яку пораду ти даси дівчатам, чиї кохані лише готуються долучитися до Сил оборони? Як пережити цей початковий етап?

Я хочу попросити дівчат триматися. Не зневірюватися.

Якщо хочеться до людей, потрібно йти до них. Якщо хочеться закритися від всіх, варто дозволити собі це. Ніхто нікому нічого не повинен.

Головне – не "розклеюватися" при інших. Бо тоді люди обов'язково почнуть шкодувати. А жалість нікому не потрібна. Вдома виплакалася-викричалася у стіни, але коли виходиш з дому, давай зрозуміти: у мене – найкращий коханий, найкращий чоловік, все точно буде добре.

Можу припустити, що дівчатам, в оточенні яких багато хто чекає воїнів, легше комунікувати. У мене – не так. У перші місяці, коли Ростик долучився до Повітряних сил, відчувала певну образу, що мушу вчитися жити сама, коли інші дівчата прокидаються з коханими. Хоча сльози не стримала тільки в одному випадку: коли у нашому ЖК побачила, як тато у військовій формі гойдає маленьку донечку на гойдалці. Скільки часу він її бачить? 30 днів на рік?

Зараз я розумію, що за жодних обставин всі на фронт не підуть. Я розумію й тих, хто боїться. Я навіть можу віддалено зрозуміти тих, хто перепливає Тису. Але думати про них не хочу й не збираюся. Це як з "хорошими росіянами". Хоча я й не вірю, що вони є, але якщо навіть припустити: мені й так є про що думати, окрім них.

Я знаю, що все буде добре. Ті, хто чекають, дочекаються. Ті, хто мають повернутися, повернуться. Головне – не зневірюватися.