Офіціант у кафе готелю "Ман" приносить мені вечерю. Вибачається за те, що довелося чекати 20 хвилин. Пояснює, що в ресторані весілля: усі працівники кухні зосереджені на обслуговуванні саме його. Питаю, хто одружується, – із захопленням відповідає, що місцева дівчина із німцем, причому справжнім, з Німеччини. Виявляється, він приїжджав на дружківський фарфоровий завод вчитися, вподобав рудоволосу жительку міста.
Отак "бац" і пощастило дівчині, – коментує офіціант подію, – поїде з чоловіком до Європи і почне справжнє життя.
Хлопець не приховує радості за землячку, вочевидь вона є його знайомою.
Тим часом, щоб перевести подих, до кафе заходить діджей, який працює на цьому україно-німецькому весіллі. Чує мою українську, переходить на "солов’їну", представляється Стасом і запрошує мене приєднатися до гулянь. Запевняє, що крутитиме українські пісні. В розмову втручається бармен, просить Стаса, аби той після 23:00 зробив музику тихіше через те, що в номерах готелю розташувалася дитяча футбольна команда із Кривого Рогу. Запевняє, що гостям лише по 10 років, тому потребують здорового сну.
Дорогою до номера, бажаю спокійної ночі адміністратору. На мить спиняю погляд на жовто-блакитному прапорці, який красується на стійці. Ще помічаю вітрину, яку рясно завішали магнітами на футбольну тему. Усі вони стосуються донецької команди "Шахтар". На багатьох фото "Донбас-Арена" із підписом "Територія наших перемог". Звідси розумію, що у Дружківці є ті, хто сумує за командою і великими футболом і мріє, щоб вона повернулася у рідний край.
На шляху до номера мені трапляються два святкувальники цього міжнародного весілля: один із них німець, інший – донецький, чи точніше дружківський. По стану обох розумію, що вони підняли за здоров’я молодих чимало келихів і не тільки підняли. Один із чоловіків пояснює іншому щось німецькою мовою, той наполегливо розповідає йому щось російською і розуміються між собою без перекладача. Все завдяки великій кількості випитого.
До мого номера долітають звуки російської попси, західна музика. Вже майже занурююсь у глибокий сон, але з нього мене витягують слова пісні "…одна любов на все життя і Україна, бо в нас іншої нема…". Діджей Стас сказав правду, принаймні одну пісню рідною мовою я почув.
Безногий олень дивився на трубу заводу…
Зранку мене чекає приємна несподіванка. З вікна відкривається вигляд на внутрішній двір готелю. Там дах ґанку пофарбований у кольори національного прапора.
В кафе доїдаю сніданок. Німці чекають на яйця, які для них готують "на м’яко", п’ють каву і обговорюють вчорашню забаву. Поводять себе стримано, розмовляють спокійно, негучно.
Ранкова Дружківка пахне димом, запах чимось нагадує палену пластмасу. Над містом нависає смог. Прямую вздовж вулицею Московською, мене один за одним обганяють вантажні потяги. Одні везуть дари цієї землі – вугілля та ще якісь корисні копалини, інші – гуркотять порожніми вагонами, вочевидь поспішають на завантаження. Вже із цього можна зрозуміти, що Донбас – це край-роботяга а його жителі – люди, які звикли важко працювати. Створив би тільки їм хтось можливості для цього. Адже зараз рівень безробіття в регіоні високий, а малий бізнес поки що розвивається кволо.
За залізничною станцією розкинувся парк з алеєю, яка нагадала мені покинутий сквер десь у Прип’яті чи Чорнобилі. Доріжки всипані кількома шарами листя, яке давно не прибирали і не вивозили, подекуди лежать гілки, бордюри та інші бетонні елементи знищені.
Через парк протікає річка Кривий Торець. Вона місцями занамулена, поросла очеретом і нагадує болото. До неї, чомусь, як і до парку, нікому немає діла. А ця місцина могла б бути гарною локацією для фестивалів, концертів і прогулянок дружківчан, зокрема і матусь із візочками.
Кам’яний олень колись був красенем. Проте хтось йому ампутував дві ноги та роги. Із відполірованої спини розумію, що його частенько сідлають заради дурощів і селфі. Мало насправді знаю про місцеву владу, але враження від парку і річки, які недалеко від вокзалу, навіюють мені думку, що господарності місцевим чиновникам треба у когось повчитися.
Ближче до мосту річка вже нагадує річку. Бачу, що в ній таки є вода і там навіть живуть дикі качки.
Полишаю качок і рухаюся далі вулицею Соборною. Ліворуч вервичкою тягнуться потуги заводів. Зараз гіганти завантажені роботою не на повну. Ще недавно вони постачали левову частку продукції до Росії, керівництво вважало, що дружба між державами буде вічною. Зараз же ринок країни-агресора зачинений для українського виробника, а менеджмент заводів вочевидь не продумав альтернативи: яку продукцію можна виробляти ще і куди її постачати.
Праворуч видніється стадіон. Він міг би бути ареною для спортивного розвитку міста, культурних подій, однак його стан теж бажає кращого…
Кобзар би плакав
Пам’ятники у Дружківці – це окрема тема. Тут можна натрапити на постаменти, на яких колись стояли комуністичні вожді і відомі діячі. Радянський Союз розпався, старі монументи зникли, однак місто, на мій погляд, не прикрасили якісними новими скульптурами. Тут не увіковічнили в камені чи бронзі видатного патріота Донбасу і України Олекси Тихого чи інших відомих донеччан, дружківчан, представників нашого народу.
Українські пам’ятники у місті є, але краще б не було їх у такому вигляді. До прикладу, у Слов’янську, Краматорську, Святогірську та інших містах Донеччини встановили хороші монументи Тарасові Шевченкові, із надійних матеріалів, Кобзар дивиться на перехожих у цих населених пунктах із постаментів. У Дружківці ж поета увіковічнили мізерним портретом з пісковику. Його встановили на бетонній плитці, на такому рівні що місцевим собакам, мабуть, зручно на нього… дивитися. Більше того, роботу скульптора встановили за фонтаном, так що, з дороги чи з тротуару її добре і не розгледиш. Аби Шевченкові за водограєм не було самотньо і так сумно, поруч ще встановили у такому ж стилі пам’ятники Княгині Ользі та гетьману Богданові Хмельницькому.
Заспокоюю себе думкою, що, можливо, це тимчасові монументи і невдовзі міська влада і громада продумають гарні пам’ятники. Які би гармоніювали із будівлями заводів-гігантів та іншою забудовою.
За кілька метрів від Шевченка встановили прикордонний стовп. Його стереже велетенська гармата. Це міг би бути чудовий пам’ятник українським прикордонникам, які героїчно спиняли окупаційні війська на кордоні з Росією та знищували машини із найманцями і боєприпасами. Але є одне але: стовп не український а радянський. Тобто смужки на ньому не жовто-блакитні, а червоно-зелені. Мабуть, ця гармата захищала Радянський Союз від фашистських військ.
Не можу хоча би кількома словами не описати житлового фонду Дружківки. Багатоповерхівки так і просяться, щоб їхні фасади нарешті оновили. Вікна у під’їздах потребують заміни, а то й подекуди елементарно скла. Старі комунікації нагадують Радянський Союз. Сумніваюся, що ці кабелі та труби забезпечують комфортне життя дружківчан із якісними комунальними послугами.
А Леся Українка б раділа…
Якщо у центрі звернути з вулиці Космонавтів на Енгельса, можна натрапити на чудову установу – міську бібліотеку імені Лесі Українки.
Це творчий осередок, який працює без вихідних. В його стінах розташували краєзнавчий музей, з експонатів розумію, що в міста цікава і насичена історія. Адже життя на його теренах вирувало ще в прадавні часи, тут господарювали предки сучасної людини.
Неподалік Дружківки князь Ігор потрапив у полон до половців. Те, що ці племена були тут активними, свідчать і численні знахідки – половецькі баби. Це пам’ятки сакрального мистецтва, їхні залишки можна роздивитися у залах музею. Його директор Тетяна Долиновська і науковий співробітник Дмитро Білко можуть розповідати багато цікавого стосовно кожного з експонатів. До музею і бібліотеки хочеться неодмінно повернутися ще і послухати про бельгійців та французів, які колись робили свій внесок у промислову культуру міста. Про Олексу Тихого та його нелегкий шлях дисидента, про унікальне підприємство фарфоровий завод і художні розписи його продукції, про видатних художників, які починали свій творчий шлях тут і увійшли до історії українського та світового малярства…
Саме у бібліотеці імені Лесі Українки і у музеї я зрозумів, що Дружківка, як і весь Донбас, для українців – це terra incognita. Ми сприймаємо регіон здебільшого, як лише шахтарський та промисловий край. І мало знаємо про його багату культуру та цікаву і насичену історію.
Хочеться, щоб місцеві активісти та чиновники зробили ставку на розвитку туризму, на іміджі їхньої маленької батьківщини. В мене ж після повернення до Львова виникло бажання повернутися на Донеччину ще, привезти сюди друзів, більше подорожувати, адже умови для туризму, інтелектуального збагачення та позитивних емоцій там є!
Ігор Слотюк, журналіст
Читайте також: Блогер показав фото розтрощених автосалонів на околицях Донецька