Тизер українського повнометражного художнього фільму "Яків" про реального чоловіка, який врятував 2800 людей в Голодомор, спричинив неочікуваний резонанс. Проте сам проект фільму вже три роки не може отримати держфінансування для зйомок. Чому цей проєкт є важливим для режисера, як провідному актору далось перевтілення в сміливця-Якова, хто найперше повинен фінансувати такі фільми і яка хвиля українського кіно чекає на нас в майбутньому – читайте в нашому матеріалі.
Читайте також: В Україні знімають фільм про Якова Дробота, який в Голодомор врятував 3 тисячі людей
Хочу зняти свій "Список Шиндлера"
Проект фільму "Яків" про реального чоловіка Якова Дробота, який на посаді голови колгоспу у селі Великий Хутір на Черкащині врятував майже три тисячі людей від Голодомору, не допустивши смертей і канібалізму. Наразі немає жодного понометражного художнього в сучасній Україні фільму про Голодомор, ви першопрохідець, бо вирішили взятись за екранізацію цієї історії. Вікторіє, чому для вас ця історія настільки важлива, а персонаж цікавий? Чому ви взялись за цю історію?
Вікторія Трофіменко: Я, як мабуть багато режисерів, хочу зняти свій "Список Шиндлера". Для мене ця тема актуальна, бо, як і в багатьох українців, у мене є рідні, які пережили Голодомор, і є ті, які не пережили його. Мені хочеться зробити історію про силу у важкі моменти. Бо ми здебільшого дивимось на Голодомор з точки зору віктимності. Я хочу подивитись на історію, розставивши акценти по-іншому. Розповісти не про те, як ми умирали, а про те, як ми виживали в тих умовах пастки... Дуже важливо пройти період усвідомлення, прожити цю травму і проговорити її з іншої точки зору. Головне, чого ми можемо навчитись в історії – виживати.
Наприклад, чимало фільмів про війну, які знімали чоловіки – це кіно про героїв, які вмирають, але не вмирають в пам’яті. Провідний мотив: вивищення смерті до рангу священного обов'язку. Це дуже по-чоловічому. Проте я дивлюсь з точки зору жінки, відтак для мене більший героїзм в тому, щоб вижити героями і продовжити свій рід. Ми вижили в Голодомор завдяки тому, що були люди, які зберегли життя інших людей. Я хочу в нашій больовій точці знайти точку сили і про неї говорити. У цій історії звісно буде і весь біль, і все те, що ми пережили.
Вікторія Трофіменко в інтерв'ю для LifeStyle 24 / Фото: Сергій Терещенко
Нам архіважливо це переосмислити. Я переконана, що хліб ви не викидаєте, а в Європі викидають і не думають про це. Переконана, що картоплю чистите дуже тоненько, бо бабуся сварила, якщо грубо. Нашим пращурам довелось пережити не один етап голоду, ми це все несемо на генному рівні, і якщо не переосмислимо, не відпустимо, на нас впливатиме це на підсвідомому рівні.
Для мене ця історія важлива ще й тим, що люди у Великому хуторі тоді об'єднались, і ніхто нікого не здав. Бо здавати своїх – це було тотальне явище. Зі Сталіном зрозуміло, що це зло... Але хто були ті люди, які писали доноси? Мовлю зараз про страх за власне життя, що призводить до погибелі всіх... Ми не можемо їх засуджувати. Це люди в жорнах історії. Проте було багато героїв, які, так само як і Яків, рятували інших. Але їх або здавали і висилали в Сибір, або розстрілювали.
Актори на знімальному майданчику фільму "Яків" / Facebook / @Yakiv/Яків / Фото: Катерина Лащикова
Урешті-решт, у самого Якова погано закінчилось життя. Його німцям здав український поліцай, до речі, з того ж села. Якова загризли собаки, а рани посипали сіллю.. Це була страшна смерть, вже під час другої світової. Мені цікаві його риси по суті, він був комуністом-опортуністом, який був проти тих п'ятиліток хліба, що і призвело до Голодомору.
Але селу Якова вдалося об'єднатись і тому врятуватись. Бо ніхто з них нікого не здав, розумієте? Це те, що треба культивувати в собі – вміння об'єднатись, попри розбіжності та ідеологічні протиріччя. Це робить нас сильними і вартує проговорення на екрані.
Євгеній Ламах в головній ролі у фільмі "Яків" / Facebook / @Yakiv/Яків / Фото: Катерина Лащикова
Як працювалось Вам як сценаристу і режисеру водночас? На чому базується сценарій?
Вікторія Трофіменко: Я продивилась усі фільми на цю тему, читала літературу, їздила в село, говорила з істориками, відвідувала не одну конференцію. При роботі над сценарієм частково опиралась на матеріал Віктора Козоріза – уродженця того села. Він дбає про збереження історії Великого хутору, зібрав архівні матеріали в багатотомник від зародження до сьогодення. Ці документи я взяла за основу, а також опиралась на глобальні архіви, історичний матеріал. У фільмі є частка домислу і здебільшого правда.
Перший драфт писала один місяць, базовим став третій драфт. Це три місяці роботи з перервами між ними, щоб відійти від матеріалу, освіжитись і сісти зі свіжим сприйняттям. Я захожу в затвор, щоб написати сценарій. Нікуди не хожу, ні з ким ззовні не спілкуюсь... А потім до самого знімального періоду шліфую сценарій і навіть на майданчику, адаптую під акторів. Бо текст – це живий матеріал, він як одяг, коли швець шиє, а потім на примірці підганяє під того, хто буде його носити. Так і я роблю.
Режисерка фільму "Яків" за лаштунками зйомок / Facebook / @Yakiv/Яків / Фото: Катерина Лащикова
Стан афекту, або як втілився в образ Якова Євгеній Ламах
Женю, як Вас затвердили на роль Якова і як ви вживались в образ?
Євгеній Ламах: Усе почалося з читки – в сценарній лабораторії "Film ave", де ми читали різні сценарії. І я потрапив до Вікторії читати сценарій повнометражного фільму "Яків". Він мені сподобався і одноголосно припав до душі всім акторам, які брали участь в читанні. І Віка вже тоді запросила мене на проби. Усе йде від режисера. Яке зерно він вкладе, те й пожне. Віка наговорила протягом трьох годин, а далі каже: "Усе, воно є, відпускай". І я з довіри режисера до актора почав відпускати і входити в конект зі своєю роллю. Кожна роль – це розвиток. Ти ростеш в процесі і в роботі. Від складної ролі неможливо відмовитись.
Як було вам грати Якова вже в кадрі – на зйомках тизера?
Євгеній Ламах: У мене по-різному проходять зйомки, а з деяких знімальних майданчиків не хочеться йти, бо є впевненість, що все робиш правильно. На знімальному майданчику "Якова" був спокій, атмосфера. Кожен робив свою справу настільки злагоджено, що не можна було зробити в кадрі щось не так. Процес був легким, це була хімія і магія кіно.
Читайте також: Врятував в Голодомор тисячі людей: мережу підриває тизер до фільму "Яків" про відомого українця
Розкажіть про зйомки тизеру. Що було цікавого, непередбачуваного?
Євгеній Ламах: Зйомки тривали 4 дні. Згадалась сцена гоління. Ми репетирували, я голився правою рукою, а на лівій щоці мав бути поріз. А Віка каже: "Щось не те. Треба навпаки лівою". Я спробував, але першого разу не вийшло бути в партнерові, свою лінію тримати і технічно поріз зробити. Я запропонував щось пошукати... І з першого разу вийшло. Я не розумів, що робив. Чи просто мозок відключається, вмикається магія...
Євгеній Ламах в інтерв'ю для LifeStyle 24 / Фото: Сергій Терещенко
Вікторія Трофіменко: Герой живе!
Євгеній Ламах: Так, ці моменти найцінніші, коли зі сцени, умовно кажучи, заходиш за лаштунки і не пам'ятаєш, що на тій сцені було. Стан афекту... Це почуття буває рідко, але воно має бути.
Вікторія Трофіменко: З Женею дуже комфортно працювати. У мене з ним історія Якова живе. Коли актор виходить на майданчик, розумієш, що працює, що ні. Він з цим персонажем єдиний. Я дуже довго обираю, тому пробувала на роль Якова й інших акторів, аби розуміти, що я собі не брешу. Бо ти з цим героєм носишся три роки, любиш його страшенно, уявляєш, яким він насправді має бути на екрані. Тому важливо знайти актора, якому ти зможеш довірити свою цінність. Відтак в мене не було питань до Жені. З ним історія живе, а в режисера загорається імпульс.
Дуже важливо знайти акторів, які зможуть оживити персонажів, вивести їх у світ. На знімальному майданчику тизера фільму "Яків" я була задоволена своїм вибором. Не було неочікуваних моментів, бо передувала тривала підготовка. Я кайфую від процесу на майданчику, взагалі від усього творчого процесу над фільмом та резоную з акторами. І коли ти даєш імпульс, відчувається віддача натомість, є духовний контакт...
Євгеній Ламах та Вікторія Трофіменко в інтерв'ю для LifeStyle 24 / Фото: Сергій Терещенко
Як прийомна донька Якова Ламаха "папою" назвала
Розкажіть про контакт з внучатим небожем справжнього Якова Дробота. Як він вийшов на вас, чи ця зустріч змінила сценарій фільму?
Вікторія Трофіменко: Ні. Як на мене, я вже більше знаю про Якова, ніж вони. Я зверталася до архівного матеріалу, не тільки хутора, але і того періоду в цілому й аналізувала його історію у великих об'ємах. Включався синтез і аналіз. Внучатий небож знайшов невідому фотокартку Якова, а також місцевих людей в той період і вийшов на мене через Віктора Козоріза. Він повідомив інформацію, яку я вже знала. Розповів, що в Якова був один рідний син Славко. А в того вже не було нащадків, йому змінили ім'я й по-батькові, аби вижив. І він все життя мучився, що мав такого батька, а носить ім'я іншої людини, так і помер з іменем Бойко Анатолій.
А ще я зустрілась з жінкою, яка була прийомною дочкою Якова. Вона дуже похилого віку, їй 91 рік. На мене вийшла сама. І мені було страшно з нею зустрічатись. Я Якова вже зліпила, люблю його вже таким. І зараз вона мені щось таке могла сказати... Безумовно, мені було важливо це почути, поки вона ще при здоровому глузді.
Прийомна донька Якова Дробота, якій 91 рік / Facebook / @Yakiv/Яків
Влада Павлівна Бойко називала Якова Дробота батьком... Він був їй не рідним батьком, але єдиним, хто ростив. Учора вона дивилась тизер і говорила, що наш Яків, котрого грає Євгеній Ламах, схожий на справжнього Якова. Що її папа був саме таким. Пригорталась до виконавця ролі Жені Ламаха і називала його "папа"... Дивні мабуть відчуття, коли ти загубила людину, котру звала батьком, в 13 років, а в 91 рік пригорнулась до того, хто для тебе раптом став екранним втіленням "папи".
Дивно також послухати історію життя папи від чужих людей, які вирішили розповісти цю історію світу. Ту історію, яку навіть від своїх дітей він приховував. Мабуть, учора вона спала по-іншому, і ця зустріч ймовірно для неї була такою ж самою важливою, як і для нас. Дай Боже їй відвідати прем'єру в здравії і твердості духу. Каже: "Обіцяють, якщо буде сто років, зробити надбавку до пенсії 100 гривень, то треба ж перевірити дадуть чи ні..." Сподіваємось, прем'єра фільму буде раніше, ніж вона дізнається про те, дають ту надбавку до пенсії чи не дають.
Вікторія Трофіменко в інтерв'ю для LifeStyle 24 / Фото: Сергій Терещенко
"Історичне кіно не може бути дешевим"
У серпні цього року стало відомо, що ваш проект відібрало Держкіно. Але коли з’явився новий міністр культури, з’ясувалося, що забагато грошей розподілили, міністр сказав, що стільки немає. Близько 50 проектів зі 100 не пройшли. Вашому проекту також відмовили у держфінансуванні. Режисеру Ахтему Сеітаблаєву також відмовили з історичним фільмом "Конотопською битвою", аргументуючи, що це коштовне кіно. З такою ж аргументацією відмовили і вам?
Вікторія Трофіменко: Не було аргументів. Відмовили і все. Безумовно, історичне кіно не може бути дешевим. Ми просили близько 50 мільйонів гривень. Йти на компроміси і скоротити бюджет ще більше означало б викидати сцени зі сценарію, бо ми не зможемо їх зняти, якщо ми не знайдемо копродюсерів та гроші. Ми не можемо знімати цей фільм, як серіал, на серіальних локаціях. Ми хочемо будувати заново Великий хутір. Умовно кажучи, не можна ж "Теслу" купити за ціною "Жигулів", чи не так? Для мене якість дуже важлива.
Яким буде знімальний процес, якщо отримаєте держфінансування?
Вікторія Трофіменко: З тим бюджетом, що ми подавались, не можемо собі дозволити дуже багато. Але я б дуже хотіла робити так, як Аґнєшка Голланд (автор фільму "Ціна правди", – LifeStyle 24) – робити день репетиції з камерою і акторами на локації, і день зйомки. Це дасть хороший результат. Але з нашим бюджетом, який нам урізали, дали і забрали цього разу, ми собі такого не можемо дозволити. Навіть якщо Держкіно нам дасть гроші, ми будемо робити краудфандинг, шукати приватні інвестиції, бо я дуже хочу зробити якісне кіно. Для порівняння "Гіркі жнива" – 21 млн доларів, фільм Аґнєшки – близько 11 мільйонів доларів, а ми просили лише 3 мільйони доларів. Якщо ми не знайдемо гроші, доведеться урізати сцени, які для мене дуже важливі. Наприклад, у сцені "Одеський порт" я показую той час, коли у нас люди потерпають від голоду, тони зерна їдуть за кордон. І це дуже важлива сцена.
Кадр зі знімального майданчика фільму "Яків" / Facebook / @Yakiv/Яків / Фото: Катерина Лащикова
Але наразі в Держкіно говорять, що даватимуть значно менші бюджети. Відверто кажучи, в такій хиткій і незрозумілій ситуації я не знаю, де ми знайдемо гроші, аби зняти таке потужне кіно, як хочеться. На цей фільм у Держкіно і Мінкульту вже три роки немає грошей. Це триває з 2017 року, відмова за відмовою. То бояться неоднозначних героїв... То в Мінкульті радили урізати бюджет, але як я можу зробити історичне кіно дешевим? Є ж приклади фільмів на цю тему, порівняйте.
Чи можуть такі історичні фільми бути прибутковими? І приносити касові збори? Що для цього треба, коли в нас буде така кіноіндустрія. За яких умов це буде можливо?
Вікторія Трофіменко: Є багато факторів, чому ми не прибуткові. По-перше, ми не можемо бути прибутковими в Україні з такою мізерною кількістю кінотеатрів. По-друге, я переконана, що якщо ми орієнтовані на кінотеатрального глядача, то маємо знімати англійською мовою. Тривалий час ми були орієнтовані на російський ринок. Чому знімати тоді російською? Щоб продавати в країни СНД. Мій перший фільм "Брати: остання сповідь" – (український драматичний фільм за мотивами роману "Джмелиний мед" шведського письменника Торгні Ліндгрена, розповідає історію любові та ненависті двох братів-гуцулів, які доживають віку в гірському селі в Карпатах, – LifeStyle 24) переміг в першому пітчингу. На нас дивилися квадратними очима, бо багато хто пітчингували із здебільшого російськими впізнаваними акторами, щоб продати кіно, що було логічно, а ми вийшли з фільмом українською мовою, гуцульським діалектом і переважно всіма акторами-дебютантами. А потім ті фільми з російськими акторами, які вийшли в прокат після 2014 році, почали зіштовхуватись з проблемами. Ми передбачили час, так сталося.
Євгеній Ламах та Вікторія Трофіменко в інтерв'ю для LifeStyle 24 / Фото: Сергій Терещенко
Нам закрили двері з російським ринком, нічого страшного. Але коли закрили одні двері і не відкрили інші, європейські, сказавши, що маємо знімати лише українською – це пастка для самих себе. Щоб самоокупатися, маємо знімати англійською. Бо за кордоном, на відміну від України, не сприймають тоноване кіно. Вони звикли до живого звуку. В Америці тоноване кіно – це кіно другого сорту. А наші люди сприймають за належне. Якщо зніматимемо кіно англійською мовою, тоді відкриється західний кінотеатральний ринок збуту. Мають почати відкриватись, а не закриватись кінотеатри. І ТВ-канали мають брати українські фільми на рівні з іноземними за такою ж тарифною сіткою, а не так, як є зараз. І ясно, що вимогу з виробника щодо якості ніхто не знімав. Наразі в Україні може окупитись тільки фільм, який коштує в районі 300 тисяч доларів, комедія. Історичне якісне кіно за такі гроші не зняти. Та і взагалі якісну драму.
Але ми також маємо усвідомлювати, що є певні іміджеві фільми. Коли знімали "Список Шиндлера", Стівен Спілберг був переконаний, що грошей не зароблять, але просто мають це зняти. Бо є певні травматичні історії, які треба пережити, тоді це має певний терапевтичний ефект для нації. Вартує без оціночного судження у процес зануритись. Мені здається, що я спробувала це зробити у сценарії "Якова". Це також іміджеве кіно, абсурдно очікувати від нього шалених доходів. Але все може бути. Втім, не дивлячись на невтішні очікування, "Список Шиндлера" став найкасовішим фільмом в кіноіндустрії.
Знімальний процес тизера фільму "Яків" / Facebook / @Yakiv/Яків / Фото: Катерина Лащикова
Коли почали виділяти істотні суми з державної казни на кіно після Революції Гідності, у нас почали з'являтись якісні українські фільми. В Україні є гарна фестивальна історія за кордоном, іноземці розуміють, що українське кіно хорошої якості таки є. Чи намагались ви знайти фінансування за кордоном?
Вікторія Трофіменко: Ми не можемо шукати за кордоном, доки не маємо грошей в Україні. Поки їх немає, з нами ніхто не говорить. Гроші приходять до грошей. Сценарій "Яків" пройшов німецьку сценарну програму, я його допрацьовувала в рамках цієї програми, і вони зацікавлені долучитись в партнерство як копродюсери. Коли ми в серпні дізнались, що нам видали гроші з бюджету, запустили процес. А потім виявилось, що грошей немає і його зупинили. Розумієте, ми не стабільні. Мажоритарним фінансодавцем має бути Україна. Бо в мене українська історія, українські актори, українська мова, українська творча група. Ясно, що гроші мають прийти виключно з України. Виходить, що це замкнене коло. А так, безумовно, ми думаємо про краудфандинг та закордонних копродюсерів.
Чому Євгеній Ламах погодився на роль Якова
Женю, ви зіграли головних персонажів у історичному фільмі-екшні "Крути 1918" та воєнній драмі "Черкаси" та взялися за "Якова". Наразі Ви надаєте перевагу грати в фільмах нерозважального характеру переважно на історичну тематику, чому так?
Євгеній Ламах: У нас, на жаль, рівень кіноіндустрії не настільки розвинений, аби молоді актори мали право обирати. В Україні сучасне кіно з'явилось 5 років назад. Відверто кажучи, переважно це не те, що я обираю, це те, що пропонують. Бо маю досвід роботи з хорошими режисерами і в хороших проектах. Уже може йти мова, що я можу відмовитись, але тоді мені ні за що буде жити. Скоро вийде на екран комедія "Гола правда", де я також зіграв. Мені, як актору, цікаво працювати у всіх жанрах. Це розвиток. Але найцікавіше працювати у такому жанрі, як "Яків", бо це тонка психологічна робота.
Євгеній Ламах в образі Якова Дробота / Facebook / @Yakiv/Яків / Фото: Катерина Лащикова
Вікторія Трофіменко: Насправді сучасне українське кіно з'явилось не 5 років тому... У 2011 році Катериною Копиловою було започатковано пітчинги і запущено перший пітчинг Держкіно, на якому, до речі, переміг мій фільм "Брати. Остання сповідь".
Як вам дався знімальний процес у "Черкасах" та "Крутах 1918"? Що було найважче, які виклики перед вами стояли і як впорались?
Євгеній Лемах: Режисер "Черкас" Тимур Ященко, він у плані роботи схожий на Віку Трофіменко. "Черкаси" важкі тим, що це був мій перший повнометражний фільм, – і відразу корабель, відкрите море... Ми знімали разом з командою моряків на справжньому військовому кораблі.
Я вперше познайомився зі стадікамом, вперше почав працювати зі світлом в кадрі. Актор, не втрачаючи свого персонажу і шляху, куди веде глядача, має ще працювати з технічними аспектами. Там чимало було важких нюансів, які вже зараз згадую це з усмішкою.
Майбутнє українського кіно
Що чекає українську кіноіндустрію, коли вона стане міцною? Якою буде українська хвиля і на чому тематично і жанрово базуватиметься?
Євгеній Ламах: Це від людей залежить, наскільки добре вони виконуватимуть свою роботу, настільки швидко це й станеться.
Режисерка Вікторія Трофіменко на зйомках тизеру / Facebook / @Yakiv/Яків / Фото: Катерина Лащикова
Чи можна вважати, що осердям цієї хвилі будуть рефлексії на війну на Донбасі і Революцію Гідності?
Вікторія Трофіменко: Рефлексії не можна замовити. Вони відбуваються тут і зараз, ми дуже різні і ми рефлексуємо. Нова хвиля – це хвиля якості і професіоналізму. Мають бути різного жанру фільми. Як на мене, важливо, аби прийняли закон про те, що люди, які займаються меценатством кіно, мають звільнятися від податків на суму меценатства. Тоді ми зможемо не залежати так безпосередньо від держфінансування, а почнемо говорити з підприємствами та бізнесом.
Нова українська хвиля вже піднялась з 2013 року, коли "Брати: остання сповідь" стартонули – це був один з тих перших фільмів, коли саме для українських фільмів фестивальна історія почала творитись, "Брати: остання сповідь" були першим фільмом, що потрапив за часів Незалежності на 3 фестивалі класу "А", мав нагороди. Потім був "Плем’я" з його шаленим фестивальним успіхом, а далі колесо покотилось, і процес пішов досить активно. У нас є потужний творчий потенціал, достатньо талановитих режисерів, акторів, операторів, художників-постановників, композиторів. Процес пішов, хвиля вже йде, аби вона не спадала, її треба підтримати.
У вас вже давно сформована творча команда. Як ви бачите знімальний процес "Якова" за наявності достатнього фінансування?
Вікторія Трофіменко: Будуватимемо локації, зокрема плануємо побудувати аналог тогочасного села Великий хутір. Писатимемо музику, у нас є потужний композитор Святослав Луньов. Талановитий художник-постановник Юрій Денисенков, з яким я хочу й далі рухатись, мені сподобалось працювати з оператором Сергієм Смичком. Потужна творча і адміністративна команда, з якою мені приємно і комфортно працювати. Я продовжую співпрацю з великим задоволенням з "Пронтофільм" і продюсером Максимом Асадчим. Є класний склад акторів, які мене відчувають, а я їх. Якби в цьому році дали держфінансування, фільм вийшов би у 2021-2022 році. Якщо наступного року дадуть, фільм вийде у 2023-му році до 90-річчя Голодомору.
Оператор фільму "Яків" Сергій Смичко / Facebook / @Yakiv/Яків / Фото: Катерина Лащикова
Чому мережу охопив резонанс, коли вийшов тизер фільму "Яків" і стало відомо, що ви не отримали держфінансування? Чи може це свідчити, що українському глядачу таки цікаві і потрібні історичні фільми?
Євгеній Ламах: Тут і політика грає роль, і те, що цей фільм про нашу історію. Думаю, що основний рушій резонансу – політичний конфлікт. Йдеться про ситуацію в країні та зміну влади. Вплинуло також те, що люди побачили якість тизеру і зрозуміли, задля чого фільм має з'явитися. Це дуже актуально зараз.
Ще на резонанс вплинуло те, що зараз в моєму колі спілкування всі актори та режисери настільки об'єднанні, підтримують один одного та не заздрять. Це також збільшує перегляди, репости, працює сарафанне радіо. Колеги не кажуть, що щось погано, а проговорюють, як можна покращити. Це стосується не лише "Якова", йде тотальна підтримка у цьому плані. Якщо піти до людей, які не з цього кола, вони так само будуть реагувати. Я добре ставлюсь до робіт своїх колег у нашому кіно, де стовідсотково український акторський склад та українська знімальна група. Хай ці роботи ще подеколи не найкращі, але якість їх невпинно зростає.
Євгеній Ламах на зйомках тизеру "Якова" / Facebook / @Yakiv/Яків / Фото: Катерина Лащикова
Вікторія Трофіменко: Я думаю, що тема Голодомору – особиста історія для кожного. Людина дивиться і каже: "Мені моя бабуся також розповідала, як вони з кізяків витягували неперетравлені зерна". І вони це бачать в кадрі. Я не можу це вигадати, тут стільки жахів, що й вигадувати не доводиться. Тому я брала з реальних історій і документувала подію. Вони бачуть, що це правдиво і відчувають, що це стосується саме їх. Далі відбувалась "циганська пошта", бо воно резонує. Тільки зараз направду стало відомо, що цей фільм в Україні матиме великий резонанс після цієї реакції людей.
Євгеній Ламах та Вікторія Трофіменко під час знімального процесу / Facebook / @Yakiv/Яків / Фото: Катерина Лащикова
