День поэзии: Леона Вишневская о чувствах, любви и отношениях

Мені зовсім не кортить круасанів і кави в ліжко,
мені не потрібні нові сукні, мене цілком влаштовує
один дешевий запах.
Але краще б я таки вдавала кокетливу неприступність,
була байдужою трішки, щоб ти від бажання ліз на стіни,
кусав лікті й коліна дряпав.

Мені не потрібна фальшива залежність,
тонни уваги і монітор, де б транслювались усі твої дії.
Якщо хочеш піти–іди, але обережно, поки спатиму.
Я тебе відпущу і все зрозумію.Мені не потрібні манірні вистави.
Я не хочу, щоб було яскраво, мені вистачає, коли матово.

Я не вимагаю середземноморських круїзів,
брендових ресторацій,
номерів у готелі для нафтових магнатів,
я не прошу жодної картини Моне…
Мене цілком влаштовує затишок в двох кімнатах
і
я з легкістю можу вмістити всі свої речі у половині валізи.

Знаєш, не приходь до мене, коли я хворію,
не намагайся запам’ятати втомленим моє лице.
Є така любов…на кінчику вії,
коли ти не маючи нічого, насправді маєш все.

Стихи Леоны Вишневской

Gloria

Вона не розмовляла, вона читала на пам’ять Ахматову.
І ці три родинки на лівій щоці навскіс по діагоналі текстами набиті,
і ці орхідеї затиснуті пальцями міцно в руці,
і ці зіниці, наче з кориці, наче матові…

Ягідний пунш на мереживній скатертині тремтінням
в словах тихо розлитий.
Хребет у стільця сколіозом розхитаний…
Совість пришита до ліжка блідими нитками.

Вона вкрита лускою зовні, чекає, мов риба, свого поплавка.
Чекає, щоб місяць був у театральній повні…
Тоді вона еротично-легка, така іншомовна,
аристократично триматиме підборіддя…

У нього на плечах лупа, він декілька років поспіль носить
ганчір’я, пахне акварельними фарбами і щоранку п’є з-під них воду.
… Так невагомо виводить кожен контур, як алегорію, кожну лінію, малює її зніжену, сонну, малює її нетверезою, малює її океаном,
його хвилями…

Робить нариси обережними, пильними і в куточку підписує пензлем
"Gloria".

Lust

Дивишся як вона ніжиться у нього на плечі, як
обережно торкається щокою до шиї, засинає від
задоволення під
ритмічний стукіт його середньовічного серця...
Дивишся і тобі кортить запхнути їй у горлянку сотню мечів,
плюснути в обличчя кислотою, розірвати її милу, до нудоти
дитячу посмішку.
Господи, як нестерпно...Відчувати себе настільки
безпорадною, ніби це не просто ревнощі, а параліч душі.
Тобі насправді байдуже, що він зрадник.
Ти просто хочеш помститись їй.
Виїдаєш себе до живої плоті думками, хоча, усі
почуття давно як корозія на ключах від дому.
Неприємно пахнуть, мертві.
Якби можна було цю ненаситну пам'ять
знищити, остаточно стерти...
Це коли зайвий раз вдягаєш наперсток,
щоб дошити нитками день і не поранитись.
Ти ховаєш свою неповноцінну лють десь
між зношеною білизною та поламаним кухонним краном.

Зазвичай, так буває, що поряд з ним одна(тепла, зручна, смачно готує,
шкіра у неї – білий мармур, груди наповнені спокоєм),
а кортить кардинально іншу.
Щось на кшталт Лоліти Набокова, з якою він неодмінно погано кінчить.

Поэзии Леоны Вишневской

Ессе

Трохи млосно зранку давитись на сніданок
вчорашньою запіканкою
і пускати по легенях кип’ячену воду з крану.
Я була надто відданою коханкою
і зализувала всі твої минулі рани.

Вирвати б з-під нігтів мотузку,
якою ти мене ще й досі тримаєш…
Та в мені надто мало здорового глузду
тому поволі вона приростає.
До огиди брутально палити совість…
якби хтось навчив мене по-іншому,
я була б неодмінно зразковою,

хаотичною, як у Лінча, короткометражна повість.
моя різкість, на жаль, спадкова може, це знак?
Маєш часу до завтра, щоб піти…
Вся поламана місткість крові
на обпечених вилицях розтікає по вулицях,
як по Львові я… Коли хочу від світу втекти.

Читайте также: Сергей Жадан и Майкл Щур зачитали стихи Шевченко под электронную музыку: крутое видео

Найсмачніше – відчувати себе худою

Я завжди хотіла ідеальне тіло,
без жодних надривів, без аплікацій
на ньому свіжим воском…
Руки від того, що серце хворіло пітніли
і поміж земних прострацій я часто ходила боса.

Носила надто вузькі, кострубаті речі,
підбори для того, щоб бути стрункою…
Денний раціон складався з води і гречки,
а треба було всього лиш бути собою,
щоб відчувати себе безпечно.

Тоді солодке, більш ніж наркотик,
мучило шлунок і мозолило очі.
Я нюхала хліб не на смак, а на дотик.
карала себе, мов вбивця, за злочин.
Я завжди хотіла ідеальне тіло,
мов одержима, торкалась кісток…

Коли обвисала разом із душею шкіра,
коли я нудотно мліла, роблячи крок…
Хтось навчив не здаватись без бою,
вік богеми, зовсім не вік… всього навсього мить.
Найсмачніше – відчувати себе худою.
Найрізкіше – відчувати себе живою, коли
в грудях ще й досі щемить любов’ю.
Коли просто болить.

Wish you were here

– Я повертатимусь завтра в Берлін.
– … (мовчанка)
– Ти зі мною?

На вечерю в нас був героїн
і об ребра душі розбилась порожня склянка.

Не дихай, коли обіймаєш груди.
Мені неприємно чути твій голос…
Це не слова, це есенція з бруду
утворює в серці коло.

Утворює в серці дірку.
– Замовиш сусідній столик?
Запхнеш у вухо палець і виймеш звідти сірку.
Як доказ того, що ти мене все таки слухав.

– Не вистачає духу? Тепер ми з слона робимо муху.
Віск обпікає руку… Задмухай свічку.

– Хочеш – їдь. Залишатись знову не варто.
Навряд це все схоже на жарти.
Набуті інстинкти або ж просто банальна звичка…

Нас з тобою тримає не відстань,
нас з тобою тримають кордони.
Холодні стіни з бетону, пустопорожні валізи.
Мій маршрут від сьогодні не дійсний,
мені до тебе не відкривають візи.