Дорж Бату: Космос набагато ближчий, ніж ми думаємо

Його книга започаткувала справжню франческоманію, яка поступово шириться Україною. При цьому сам Васильєв наполягає, що він у ній персонаж другорядний. Він всього лише історик-сходознавець, який понад 20 років пропрацював журналістом у різних країнах світу, а потім став оператором супутників у NASA. Справжня героїня – його напарниця – молода сицилійка Франческа, щоденні пригоди якої він спочатку описував у власному блозі, а потім – у книзі, яка стала однією із найочікуваніших прем’єр 2018 року.

В інтерв’ю сайту "24" Васильєв розказав про те, як він почав працювати у NASA, як з’явилась книжка про повелительку траєкторій та про те, як на все це відреагувала сама Франческа.

Дорж Бату про Франческу: "У відкритому космосі вона була би командиром екіпажу і прораховувала б стратегію"

Книга починається з прохання не питати, як ти опинився у NASA. То як там опинився?

Все просто: випадково. У мене ніколи не було амбіцій там працювати. Технічна робота у мене почалась ще у 2013 році, коли звільнився з "Голосу Америки". Спочатку отримав роботу, яка не потребувала особливого бекграунду, грубо кажучи, був просто лаборантом. Потім почав виконувати більш складні роботи, яких ставало дедалі більше, в процесі почав навчатись. З лаборанта доріс до фінального інспектора, тобто, фактично, до інженерної посади.

Потім ми переїхали в інший штат, і для того, щоб знайти нову роботу, я звернувся до рекрутингової агенції, яка спеціалізувалась на авіакосмічній галузі. Вони переробили моє резюме повністю, причому переробили так, що я сам себе не впізнав.

Тобто?

Вони викинули звідти всі роки журналістики, там про це взагалі не було згадано. Вписали всі мої технічні навички, розписали, що я вмію користуватись такими-то програмами, що займався фінальною інспекцією для багатьох підприємств, половина яких були просто гігантами у сфері авіакосмосу. З таким резюме вони почали шукати мені вакансію і знайшли якраз цю роботу. Так я і потрапив у NASA, тому нічого романтичного у моїй історії не було.

Як воно – розуміти, що ти працюєш із космосом і на тобі відповідальність за техніку вартістю у мільярди доларів?

Скажу так, що нічого надприродного у цій роботі нема. Якщо порівняти, скажімо, мою посаду з посадою звичайного хірурга у районній лікарні, то посада хірурга у районній лікарні набагато важливіша і небезпечніша. Тому що у руках хірурга не багатомільярдні іграшки, у його руках – життя людей.

Робочий графік у вас напружений?

Він дуже напружений. Особливо перші чотири години, коли у нас іде так звана активна зміна. Тим не менш, всі пригоди, описані у книжці, трапляються або перед зміною, або під час зміни.

Як ти із таким насиченим графіком встигаєш занотовувати всі ці історії із такою деталізацією?

Даються взнаки 20 років репортерського стажу, коли доводилось запам’ятовувати деталі, діалоги, тексти. У мене дуже хороша пам'ять, і зазвичай я записую історії одразу після того, як вони стаються. От знаєш, як воно у журналістів буває – приїхав, відзняв, одразу записав і видав в ефір.

Було кілька разів, коли у мене просто не вистачало часу, і я залишав історію на потім. Коли намагався її потім записати – половину забував, починав щось згадувати, виходило щось не те, замість того, аби записати діалог, який був насправді, я починав додумувати, мені це все не подобалось. Виходило таке нудне лайно, що я зрештою кинув це заняття. Тому якщо одразу не встигаю щось записувати, історія відходить далі – і все, я до неї більше не повертаюсь. Чим менше часу пройде між тим, що сталось, і тим, як я це запишу – тим історія краща.

Читайте також спецпроект сайту "24": "Путівник Галактикою"

В який момент твої нотатки переросли в книгу, і стало зрозуміло, що це буде щось більше, ніж просто серія нарисів?

Це сталось приблизно восени позаминулого року після коментаря Олекси Негребецького. Він якось написав: "Якби Ви хотіли скласти книжку – я би її впорядкував". З цього коментаря почала збиратися книжка. Тоді я ще не знав, хто буде видавцем, просто почав збирати історії. Ніколи до цього дуже серйозно не ставився, скажу чесно. Не дуже сильно шукав видавця, не мав задачі заробляти на цьому гроші чи витрачати власні кошти на друк книжки. Та й взагалі у мене письменницьких амбіцій, як таких, ніколи не було і досі нема. Я збирав ці історії, аж поки на мене не звернув увагу директор "Видавництва Старого Лева" Микола Шейко. До того я надсилав ці історії різним видавцям, але вони з різних причин не зацікавились. Так вийшло, що тільки Шейко побачив у них потенціал. А потім, коли ми вже отримали згоду від видавництва, ми почали працювати із Негребецьким, редагувати ці історії.

Я просив собі в редактори Негребецького, бо давно фанат його перекладів, мені дуже подобається його мова. Вона не заштампована, не калиново-солов’їна, а нормальна така, жива українська мова, якою ми щодня спілкуємось. Тому історія й написана дуже жвавою мовою.

Книга дуже відрізняться від того, що ти викладав у соцмережі?

Коли я почав отримувати від Негребецького перші примірники тексту, це реально настільки відрізнялось від історій, які були викладені в інтернеті, що мені самому книгу було читати набагато цікавіше! Насправді, це зовсім інші тексти. По-перше, хоча деякі розповіді між собою не зв’язані, вони оформлені таким чином, що книжка вийшла цілісною історією про те, як ми познайомились, як почали разом працювати, про те, якими ми були на початку і якими стали наприкінці книжки. Там є історії, яких ще не було у Facebook. По ходу роботи Негребецький просив мене додати то одне, то інше. Я додавав якісь деталі, яких не було у Facebook, згадував якісь оригінальні випадки.

Як командування відреагувало на те, що ти на цілу країну розказуєш подробиці життя військової бази США, яка є режимним об’єктом?

Не буду приховувати, що воно дуже сильно напружилось. Є певні правила, яких ми не можемо розкривати, стосовно деталей роботи. По ходу мені просто доводилось викидати цілі шматки тексту, тому що вони не відповідали правилам безпеки. Деякі імена персонажів я змінив, у декого – не вказую прізвища, у декого – прізвища докорінно змінені. Тобто, відшукати реальних персонажів, якщо задатись цією метою, в принципі, можна. Але це буде складно. Я сам журналіст, я розумію, як це робиться.

Як журналіст ти розумів, як правильно сховати реальних персонажів у медіапросторі?

Так. Це робиться і з міркувань безпеки, і з міркувань приватності. Дуже ретельно дотримуюсь приватності моїх героїв, хоча всі вони, взагалі-то, не були сильно проти, аби їх розкривали.

Навіщо тоді ховаєш?

Аби уникнути якихось неприємних моментів, бо прихильники не завжди бувають доброзичливими. Приклад Франчески: коли я запостив кілька її фоток, було кілька неприємних історій та неприємних коментарів, після чого я повитирав усі фото і зарікся собі не розкривати її приватність.

Наша служба безпеки, звичайно, переглядає деякі мої пости. Вони знають, про що я пишу, знають, що знаю правила, але, про всяк випадок, продивляються записи переважно на предмет того, щоб я не постив фото. Бо це у нас заборонено. Тільки спеціально навчені прес-офіцери можуть відбирати фото, які підуть на публіку, у мене таких компетенцій нема.

Дорж Бату про Франческу: "Вона фонтанує емоціями, причому – абсолютно різними"

Ти постійно викладаєш реакцію на книгу. Сама Франческа цікавилась тим, як на неї відреагували?

Звичайно! Вона завжди цікавиться тим, що я пишу. Проблема в тому, що іноді вона переганяє написане через автоперекладач, і англійською виходить така абракадабра, що вона робить висновок, ніби про неї написані якісь жахливі речі, через які над нею всі іржатимуть. Я пояснюю, що це – не так, що я написав отак, відреагували на це отаким чином, що людям подобаються її жарти, навіть якщо вони не завжди подобаються мені. Вона стежить за тим, скільки який пост набрав лайків, цікавиться реакцією. Насправді, їй це все дуже подобається, і вона бурхливо на це реагує.

Франческа – дуже емоційна. Коли бувають якісь негативні коментарі – вона страшенно засмучується. Але я здебільшого намагаюсь їй показувати лише хороше.

З усіх відгуків на книгу який її вразив найбільше?

Напевно, перші відгуки. Був один, наприклад, який надійшов мені в приватні повідомлення. Написав офіцер Сил спеціальних операцій, що ця книга вмотивувала не лише його, а й товаришів докорінно змінити життя, і фактично надихнула на те, аби стати офіцером. Я був під дуже сильним враженням, а коли перекладав це повідомлення Франчесці – вона взагалі плакала.

Не було думки видати книгу англійською, аби і Франческа могла її прочитати?

Є така задумка. Але це – дуже велика робота. Треба знайти гарного перекладача, треба цю книгу гарно адаптувати до американського сприйняття. Бо менталітети різні, жарти у нас різні, моя книжка більше орієнтована на українського читача. Франческа – американка, вона живе в іншому вимірі, вона думає іншими категоріями. Ідея є, але подивимось, що з неї вийде.

Якби вам з Франческою потрібно було працювати у космосі, наскільки цікавим було би це завдання і чим би воно завершилось, зважаючи на її талант знаходити пригоди?

Ой, тяжке запитання. Чесно кажучи, не уявляю нас в космосі. По-перше, ми мали би бути разом 24 години на добу, а я не знаю, чи готовий до цього. Франческа фонтанує емоціями, причому – абсолютно різними. В книжці показана лише одна її сторона, безпосередня та жвава. Вона дуже вразлива. Вона думає не так, як всі. Вона дівчина, яка має свій власний світ. І цей світ тільки зараз почав для мене відкриватись.

Відповідаючи на твоє запитання: якщо би сталось так, що нам потрібно було вийти у відкритий космос, то Франческа була би командиром екіпажу і прораховувала б стратегію. Вона би, фактично, командувала. Я би йшов у відкритий космос як робоча сила, що займається технічними реалізаціями. Франческа – найкраще робить розрахунки, тому що у неї абсолютно математичний мозок. Я терплячіший і вмію працювати з якимись дрібними детальками та тими елементами, які потребують терпіння. Вона думає більш глобально. Франческа вміє тримати в голові багатотонні схеми, які звичайній людині важко осягнути. Вона вміє розв’язувати в голові, без допомоги калькулятора чи чернеток, багаторівневі рівняння. Франческа – великий стратег та теоретик. Я вмію це впроваджувати. В будь-якому випадку, ми би спрацювались.

За весь час вашої спільної роботи чого Франческа тебе навчила?

Вона навчила мене не робити поспішних висновків. Не завжди щось є таким, як здається на перший погляд. Вона навчила мене прораховувати одну і ту саму дію кілька разів. Часто бувало, що я щось розрахую, і думаю, що вивів правильні координати, Франческа просто дивиться і каже: "Джорджіо, перерахуй. Щось мені не подобається". Не знаю, як вона визначає правильність, але от їй просто не подобається. Починаю перевіряти, робити розрахунки в інший спосіб – виходить абсолютно інший показник. Вона навчила мене довіряти і працювати в команді. Дослуховуватись до інших.

В нашій роботі часто потрібно дуже швидко приймати рішення, і я беру на себе таку відповідальність за прийняття рішень. Ось це те, чому я навчив Франческу. Вона дуже вагається деколи. Не у тому, що стосується життєвих ситуацій – там вона не має жодних сумнівів і завжди робить так, як відчуває. Але у всьому, що стосується роботи, вона коливається і все розраховує дуже терпляче та дуже ретельно.

Дорж Бату: "У пересічного українського школяра багато шансів потрапити у NASA"

Ти тривалий час був представником медіакорпусу ООН і добре роздивися роботу політиків. На твою думку, чого світовим політикам варто навчитись у Франчески?

Було би кльово, якби вони навчились оцінювати ситуацію з різних боків, а не бачити її тільки з одної позиції. Для того, аби ухвалити правильне рішення та уявляти наслідки цього рішення.

Часто політики захоплюються популізмом і не уявляють наслідки своїх слів, реакцій і тому подібне. Це не необережність. Йдеться про уміння правильно оцінювати ризики і правильно уявляти наслідки своїх рішень.

Для мене історія Франчески – це історія про мрію і про те, що мрії стають реальністю. Якщо говорити про тих українських дітей, які мріють про космос чи роботу у космічній галузі: що їм потрібно робити, аби мрія здійснилась?

Вчитися. Вчитися у школі, вчитися в університеті, здобувати освіту, шукати засоби, аби досягти своєї мрії. Скажу так: у пересічного українського школяра, який цікавиться космічною галуззю, набагато більше шансів потрапити у NASA, ніж у тієї ж Франчески. Не скажу, що вона мріяла про цю роботу.

Тому достатньо вчитися і хотіти цього настільки сильно, аби мати сили використовувати кожну можливість: навчальні семінари, конкурси, яких зараз по всьому світі впроваджується безліч. NASA – не якась закрита організація, яка вирощує геніїв у теплиці. Держкосмос України – теж. Потрібно вчити мови та не боятись брати участь скрізь, де це тільки можливо. Тоді – все буде. Космос взагалі набагато ближчий, ніж ми про нього думаємо. Він ближчий, ніж Київ до Львова, він починається десь на рівні 100 кілометрів.

Усі фото з архіву автора